ХОРОВОД ВОДИЛИ…

А ми ходили – хоровод водили…

Софія прокидається з тривожного сну, вкотре почувши слова надоїдливої пісеньки, нав’язливу мелодію якої вже місяць чує по ночах. До того тонкі дитячі голоси, що наспівують її, лунали тільки у снах, однак віднедавна ті ж голоси вчуваються їй уже наяву. Й от уже майже місяць, як Софія не може спокійно спати.

А ми ходили – хоровод водили…

Жінка знову чує примарні голоси, сідає на ліжку, затуляє вуха долонями й починає нервово гойдатися вперед-назад. Проте така терапія не допомагає надовго. Поки Софія гойдається, голоси зникають, але як тільки вона припиняє свою мантру, тендітні звуки, що розчиняються в повітрі після кожного слова, знову починають проникати їй у голову, примушуючи повторно проходити те саме коло пекла: звук-гойдання-заспокоєння-знову звук… Софія не пам’ятає, що йде далі у пісні, але знає точно, що не хоче більше ніколи чути ані цієї мелодії, ані тих, хто її виконує.

***

– Софіє Іванівно, – жінка затуманеним поглядом дивиться на чоловіка навпроти. Спершу не розуміє, де вона і що відбувається. А тоді поволі до неї повертається пам'ять і вона згадує, як тут опинилась. – Усе гаразд. Зараз вам покращає. Випийте водички.

Софія бере склянку з прозорою рідиною і поволі спорожнює її. Пригадує, як прийшла на роботу, ввімкнула комп’ютер, почала вводити дані, й тоді наново почулися ті слова: «А ми ходили – хоровод водили…» Жінка оглянулась довкола, потиснула пальцями скроні. Знов ті кляті галюцинації! Ну скільки ж можна?!

На якусь мить звуки затихли, й Софія заново продовжила клацати по клавіатурі. Проте не минуло й пів години, як знайома мелодія почулась набагато ближче, просто за спиною. Жінка розвернулась на офісному кріслі. Позаду неї нікого не було. Звук телефона примусив її повернутись у вихідне положення, й тоді Софія знов почула зловісне «А ми ходили…» Жінка заплющила очі – й на тому все закінчилось. Вона поринула в непроглядну темряву, а прокинутись її змусив чоловічий баритон.

– Ми зробимо аналізи, – продовжував пояснювати той самий чоловічий голос. – Для початку кров, сеча. А потім – обов’язково МРТ.

Софія на все ствердно кивала головою. Їй хотілося знайти причину останнім недоспаним ночам і тим голосам наяву.

***

Уперше пошкодувала про своє бажання в ту мить, коли її поклали на висувний стіл і прив’язали ременями руки й ноги. По тому вкололи у вену якийсь препарат, запропонували навушники, від яких вона відмовилась, а до голови приєднали датчики. Справжню паніку відчула, коли поволі заїжджала в апарат для проведення МРТ.

Вкотре пошкодувала, що не погодилась на навушники. Апарат гудів, наче пекельна машина. Проте вже через пару хвилин вона звикла й розслабилась, заплющивши очі. Зненацька знову почулась та мелодія й високі нотки дитячих голосів.

А ми ходили – хоровод водили, а ми співали – собі ім’я вибирали…

Софія розплющила очі й спробувала поворухнутись. Руки й ноги незмінно тримали ремені. Шум апарата змішався з настирливою мелодією й зводив з розуму. Раптом їй здалося, що вона зовсім не в лікарні й не в апараті, який мав би їй допомогти. На руках замість ременів виднілись слизькі білі в червонуватих тягучих соплях шнурки, а замість білого тунелю апарату вона лежала в чомусь схожому на людські м’язи. Вони то скорочувались, то знову розслаблялись, примушуючи Софію інстинктивно стискати свої мускули.

Жінка крикнула раз, вдруге, проте ніхто не чув. Натомість знову пролунала мелодія й дитячі голоси: «А ми ходили – хоровод водили, а ми співали – собі ім’я вибирали…»

– Рятуйте! – кричала Софія, утім звуки її голосу розчинялись у поздовжніх м’язах чийогось величезного тіла. – Хто ви?! Чого ви від мене хочете?! Відчепіться!

Жінка спробувала ще раз поворушити руками в надії вирватися й утекти з цієї пекельної машини, та спроба вкотре провалилась. Нараз м’язи, що огортали її, розступились і з цього імпровізованого тунелю показалася постать. Ні, не постать, рука, схожа на медичні щипці.

Рука поволі суне до Софії, щипці розкриваються все ширше й ширше. А тоді з характерним клацанням закриваються, при тому жінка не відчуває своєї ноги. За мить усе повторюється і вона вже без іншої кінцівки. Коли щипці торкаються рук, Софія втрачає свідомість, а в тлі й досі чують ті голоси…

А ми ходили – хоровод водили, а ми співали – собі ім’я вибирали… Ти ж нас убила – життя погубила… Тепер часу не гай і до нас завітай.