Хазяїн

Вони заговорили зі мною однієї ночі, і відтоді не змовкали.

Завжди тихі і спокійні, вони перетворилися на мій щоденний кошмар. Просто у моїй голові: пристрасті, розбірки, баталії. Нашіптування. Тріщання. Поскрипування. Я не можу спати. Я вже казав про те, що вони перетворилися на мій щоденний кошмар? На порадників, думки яких я не просив; на гріховних сповідальників, священиком яких не був; і, зрештою, на друзів, дружби з якими я б ніколи не побажав.

Але вони були тут, зі мною, в мені. Я чую їхні такі різні голоси. Голоси всіх тридцяти двох, невпинних. Вони розповідають історії, наче досвідчені особистості, кожна така ж різна, як і голос, що їй належав. Вони нервують і болять, коли вчувають, що я не дослухаюся. Повсякчас перешіптуються, забираючи моє життя, перетягуючи увагу на себе. Вони діють як щаслива дружна сім'я, чи, швидше, як вірна одне одному банда головорізів. Вони забули, хто тут хазяїн, і використовували свій терор проти організму, що їх годує.

А вони дуже люблять смачну їжу. І не люблять кубики льоду з кип'ятком через перепад температур. Ось чому вони тепер у мене на сніданок, обід і вечерю. Вони пульсують кричущим невдоволенням, ріжучи мій мозок. Забули, хто тут хазяїн. А тим часом я виявляю на зубах усе більшу кількість тріщин і зламів. І щось у цьому є. Однак мене вже не зупинити, для себе вирішив: я йду до кінця.

Даю собі час усе обміркувати крізь поскрипуючу статику їхнього хору, наче всіх сусідських радіо, ввімкнених водночас. Нерви зубів перейшли на вереск, передчуваючи прийдешню подію. Побіжно дивуюся, як ще не зносить дах, і моя маківка не літає в повітрі. Але я розтягую момент, бо не в змозі відірвати очей від сталевих предметів переді мною, — всі як один виблискують у сяйві тьмяного сонця: ніж, кусачки, молоток. Сподіваюсь, моїм зубам таке частування сподобається. Гм, а хіба не наш сільський стоматолог заявляв, що зуби потрібно видаляти? Пам'ятаю, я ще тоді подумав, що він якусь дурню верзе. Але зараз я з ним згідний.

Згідний на всі тридцять два зуба.