Дорога зітхань

Перед Антоном простягалася вкрита курявою дорога, кінець якої розчинявся в союзі диму й туману.

«Шлях цей довгий і тернистий, — нависав позаду потворний, скреготливий голос невідомої істоти. — Наприкінці його — поля блаженних, чарівна зелена долина на березі Океану-ріки. Багато неупокоєних душ прагнули ніжитися на тих рівнинах, де вічно сяє сонце та віє відсвіжний вітер. А тепер скніють на дорозі зітхань між двома світами. Як простягнеш руку на шляху цім, назавжди залишишся серед них».

Після цього моторошна какофонія звуків розчинилась у морозному вітровії. Антон невпевнено рушив стежиною, протоптаною йому мільярдами мандрівників. Невдовзі з клубка диму визрів повалений велосипед. Його власник лежав під ним і голосно зітхав, силкуючись з останніх сил погукати когось на допомогу. Антон смикнувся до нього, проте одразу ж спинився. Силует тієї ж миті щезнув у тумані.

Антон неквапливо рухався далі. Навколо зринали чиїсь голоси. Інколи лунав ледь чутний шепіт, а подеколи різко здіймався відчайний крик. Зненацька кілька променів світла прорізали непроглядну млу. Здавалося, Антон чув ще якийсь сторонній звук, не схожий на зітхання душ. Що ближче він підходив, то виразніше його чув. Серед дороги стояла автівка, що яскраво виблискувала фарами й затяжно гуділа. Намагаючись не спинятися, Антон обійшов авто з боку водія та мимохідь заглянув у салон. На передньому кріслі сиділа пара. Жінка бездиханно похилилася на кермо, тоді як чоловік поряд відкинув голову назад. Антон обережно зазирнув на заднє сидіння. Зненацька маленька дитяча долоня притулилася до скла. За мить він побачив закривавлене лице дівчинки, яка нечутно зворушила вустами: «Допоможи».

Антон із жахом відсахнувся. Тоді ж машину немовби вирвало з дороги щось могутнє, розсіявши в тумані. Проте віддалік молодик побачив ще авто. А за ним ще одне. І ще. Частина порешечена, інша — спалена. Голоси гучнішали й оточували зусібіч Антона. Він зірвався й чимшвидше побіг дорогою повз кладовище автівок.

Коли молодик спинився, щоби перевести подих, то вже не чув ані зітхання душ, ані гудіння машин. Навколо розливалася могильна тиша, яка гнітила Антона своєю мінливістю. Попереду бовваніла груда бетону, з якої вистромлялися металеві балки. Підійшовши впритул, він завважив, що плити перегородили весь шлях. Доведеться дертися нагору.

Раптом щось схопило Антона за ногу та потягнуло в порожнечу між брилами. Жар ударив у жили хлопцю. Він заходився борсатись, мов потопельник у морі, та зумів розірвати холодну хватку. Тоді піднявся вище й позирнув в ущелину. У темряві мріли людські силуети, а потім Антон побачив групу дітей, що опинилась у кам’яній пастці.

Жахливе усвідомлення зійшло на нього. Він роззирнувся навкруж і побачив ціле знищене місто. А біля ноги валялася табличка з напівстертими літерами «… заклад дошкільної освіти…»

Антон кинув погляд на обрій, на незримий кінець дороги, наприкінці якої йому обіцяли ефемерний світ блаженних. Та чи заслуговував він розкошувати на чарівних зелених полях під вічним сонцем, коли так байдуже покинув усіх, хто потребував допомоги? Біс із ним, подумав хлопець та простягнув руку дітям під завалами.

«Ти порушив правила та зійшов з дороги, — проказав позаду огидний голос. — Шлях до берега Океану-ріки для тебе закритий».

— Я прокладу інший. З тими, хто опиниться по дорозі, — відповів Антон. Хлопець дістав малечу з-під завалів та разом із ними рушив бездоріжжям на пошуки долини блаженних, де постійно світить сонце, а зітхає лише прохолодний вітер.