Потяг

Нігтями ніжно погладила шию, прогнавши хребтом донизу мурашки. Здригнувсь і заплющив очі.

— Віктор Сергійович, — звернулася дружина, як не робила роками. — Пішли у спальню, оціниш мою нову білизну.

Звів погляд і зітхнув.

— Я такий втомлений з відрядження. Дай краще поїсти.

— Добре, — голос утратив нотки спокуси.

Дала тарілку мокрого салату, миску пюре. Докірливо цмокнув. «Недаремно купив курку гриль».

Пікантне м’ясо тамувало голод і злість. Юля сиділа навпроти, споглядаючи порожнечу. На обличчі гримаса застиглої посмішки. Ямочки на щоках — хоч щось не змінилося. Хіть проскочила в роздумах Віті, та згасла умить, як дружина волоссям прикрила лице.

— Юля, — вкотре хотів достукатися. — Юля!

Повернулась до нього: погляд скляний, голос ніякий:

— Шо таке?

Завчасно розчарований здався.

— В нас є бухло?

— Так, вчора купляла, — криво всміхнувшись промовила.

За мить принесла пляшку віскі.

— Чого відкрите? — не приховав обурення він.

— Ми з Ірою вчора добавляли у каву, — байдуже відказала.

— Скільки разів говорив: шли нахер ту Іру, — перейшов на крик. — Вона тебе накрутить постійно. — ніздрі здіймались од люті. — І шо в нас, блядь, так смердить?!

Юля мовчала. Не розгледів у ній страху чи сорому. Одна дратуюча пустота. Наповнив склянку віскі, залпом випив. Закусив, наливаючи ще.

Алкоголь підкошував стомлене тіло. Потягнувсь до стакана, та лиш перекинув. Апатія панувала дружиною — заходився прибирати сам. Хитаючись пішов викидати серветки. Підкошений одуром, задивився на смітник.

— Юля, ти чого, — голос підводив, слідом за тілом, — викинула таблетки…

Свідомість продерлася крізь біль і забуття. Обривки свіжих спогадів миготіли в голові. Там повзав, блював, щораз непритомнів.

Скуті мотуззям руки не дали підвестись із стільця.

— Юля, — сухо прогарчав.

Вона сиділа неподалік за трюмо. У пеньюарі, зачісує волосся наліво, прикриваючи шрами.

— Юля!

Безмовно встала, підійшла.

— Хочеш мене? — спитала вона, попестивши чоловікове стегно. — Ми так давно не… — грайливо усміхнулась.

— Шо ти, блядь, робиш? — змучено промовив.

Обличчя жінки скам’яніло.

— Наїбався десь? — крик, наче струмом, прони́зав його. — Думаєш я не знаю? — кривляючись додала: — Вона ж хвора на голову, не пойме.

— Ро-зв’я-жи, — змарніло промовив. — Не змушуй гукати сусідів.

Вхопила із трюмо ножа та піднесла до горла чоловіка.

— Пискнеш — заріжу, зрадник.

— Не зраджував я, — заперечив механічно.

Прибрала лезо та пішла зареготавши. У ньому боролися страх з німотою. «Що відбувається?»

Стукіт і кректання дружини в коридорі тривожили. Той дивний запах, що стояв в квартирі, наростав. Спітніла захекана, вона затягнула когось у кімнату. Навіть через нестяму впізнав сусідку.

— Я чула, як ви трахались.

Тендітне тіло покручене смертю. Трупні плями окутали ноги. Оголена плоть, що недавно вабила, зараз тягнула відразу.

— Чим вона краща? — зводячи дух, запитала. — Не спотворена шрамами?

На ошелешене мовчання закричала:

— Ти в цьому винен! — вказала на бік усіяний рубцями: малими й великими, ледь помітними й огидними.

Він картав себе за аварію, за розтерзане й поламане тіло дружини. Гнів тої обертався в істерику. Схилилася над трупом, сльози проступили на очах.

— Зачіска, — погладила коротке волосся убитої. — Як в мене раніше…

Мила студентка з села. Вона бачила в ньому чоловіка. Палко бажала, за що поплатилась життям.

— Я виправлю, — мовила Юля.

Плачем зламана посмішка не сходила з вуст. Жінка благаюче дивилася на нього, зрізала ножем пасмо за пасмом.

Зажмурив очі, відвернувся.

— Як тобі?

Промовчав.

— Подивися на мене!

Давив комок в горлі, голову не повертав.

Вліпила ляпас. Змучений глипнув на неї. Вся заплакана, червона. Обскубане волосся безглуздо стирчить. Замалий пеньюар стискає обтяжене тіло.

Він це з нею зробив.

Повернулася до трупу. Смерть устигла згидити його, та навіть зараз виднілася минула сексуальність.

— Маленька.. худенька.. — Юля прошепотіла.

Роздерла на собі одежу. Приклала ніж до складок живота. Й коли кров проступила, Вітя не витримав:

— Я люблю тебе! — захопивши увагу продовжив: — Всі ці роки любив, бажав. Але мене гризла вина…

На обличчі жінки з’явилася надія.

— Іди до мене. Хочу тебе тут і зараз, — мовив він.

Кинувши ніж, скочила на нього. Поцілунки пристрасні, як колись. Стілець зарипів та розламався під ними. Скинув залишки кайданів. Перекинув Юлю на спину й безжально огрів кулаком. Бив, доки не омилася кров’ю.

Рушив до виходу. Ноги ледь тримали, голова крутилась.

— Стій! — жінка заволала. — Якщо підеш, з нами покінчено.

Розсміявся безжально та щиро. Позадкувала од нього, трепіт охопив скривавлене тіло. Вилізла на підвіконня, відкрила вікно до глибокої темені. Глипнув на кохання всього життя і сахнувся:

— Ні не стр…

Стрибнула.