Злість

Ноги в’язнули в осінній багнюці.

— Як там, Вася? Класно в літніх кросівках? — запитав у брата Іван.

— Шикарно, — фиркнув той. — Але я ж не шістнадцятирічний дід ходити в черевиках у вересні.

— Факт. За два роки розуму то прибавляється, — хихикнув хлопець і заціпенів. — Курва. Чуєш?

Не встиг брат відповісти, як позаду на дорогу вибіг сусідський ротвейлер. За десятку метрів пес зупинився. Вся ейфорія від свободи щезла й на морді тварини виник оскал. Іван глипнув на власну домівку. Якби не гнилі штахети, порятунок був би неподалік.

— Не дивися в очі, — скомандував він. — Помалу задкуємо.

Собака підскочив на рух, та не зважився напасти. Вася закляк і промовив:

— Йой. Може вона відчепиться?

— Навряд. Бровка загризла в його ж буді, — сказав Іван, ковтнувши згірклу слину. — Біжи гукай Петра — хай прив’яже свою суку.

Звір мов зачув ненависть і лютіше загарчав.

— А як дожене?

— До дерева встигнеш, вилазь і кричи, — пересохлий язик, наче наждак, дряпав піднебіння. — Не сци. Я відволічу.

Обмінялися ствердними поглядами. Скраплені слиною та гнівом ікла повільно наближались. Оцінивши все востаннє, Іван заволав:

— За мною, падло!

Болото міцно хапалось за ноги. Хлопець гарячково оглядався й, угледівши наближення тварини, скинув на приманку рюкзак. Секунда й зошити розлетілися дорогою. «Не встигну», — переляком спалахнуло розуміння. Вхопився за височенні ворота, спробував залізти, та слизькі черевики лиш запищали об залізо.

Єдиним спасінням лишався будинок. Нажаханий до трепоту витягнув ключі. Гавкіт позаду наростав, страхом сковуючи тіло. Біля дверей, на сходах, вже ікла охопили плоть. Собака потягнув Івана за ногу, що той плиском упав додолу. Грудьми глухо звалився на бетон, в очах потемніло.

Біль висмикнув його із забуття. Звір лихо тріпав литкою Івана. Юнак інстинктивно перекинувся на спину. Емоції розбурхані гормонами шматували думки. Від безвиході він заволав. Коли ж зуби заскреготіли на кістках, щось первинне прокинулось усередині. Кулаки до дзвону билися об голову пса удар за ударом. Але той свого недруга не відпускав.

Слабке дитяче тіло покидали сили. Юнак стомився бити, вхопився за пащу та натиснув пальцями на очі. Розлючений звір здригнувсь і заскавчав. Цілою ногою вдарив тварину та, підібравши ключі, підвівся. Тремтіння рук віддаляло безпеку, ключ огидно шкрябав двері. Й коли відчай підступив грудкою до горла, він таки попав у замок. Собака хлинув в атаку, та вискалені зуби цього разу зустріли метал.

Іван рухнув долі. Скроні розривала канонада стресу. Судомно кашляв, щоб дістати з горлянки слимаки слизького страху. Вихаркуючи огиду, встав і скрикнув. Біль прогризався крізь німоту роздертої ноги. Закотив колошу — глибокі рвані рани жахливо кровоточили. Розбурхане серце з кожним ударом поповнювало кровавий струмок, що тепер розтікався підлогою. Все бордове липке, ніби знову з мамою робить вишневе варення.

Погнавсь у її спальню. Розумів, що стікає кров’ю, та в голові лиш думки про зіпсований килим і самобичування. Міг же втекти, та не встиг. Випотрошив уміст аптечки на ліжко й завмер. Сильний запах іржавого металу нагадав про укуси. Вхопив банку перекису водню, залив ним рани. Витер бинтом рожеву піну та приліпив квадратний пластир. Кров все одно сочилася з-під нього. Розкрив ще один бинт і мотав, доки червона барва не зникла.

Крик. Він розчув його навіть крізь дзвін у вухах. Підійшов до вікна, відкрив на провітрювання. Жодного звуку, лише далекий гавкіт собак. Інших собак.

— Сюди! Сюди падло! — Іван закричав. — Давай! Я тут!

На задньому дворі з’явився ротвейлер. Хлопець вгледів окрашену його ж кров’ю пащеку та зціпив зуби. Стільки разів, коли тварина, кидалася на нього крізь зачинену хвіртку, він мав можливість запобігти всьому. Ще вчора серпом прирізати тварюку, як ішов по кропиву свиням.

— Сюди!

Собака скочив до нього й нарвався на удар мухобійкою крізь щілину у вікні. Бив доки пес не вирвав зброю з рук. Шматки блакитної пластмаси розліталися багном. Іван ледь поборов бажання відкрити повністю вікно та кинутись на спину звіру. Натомість кульгаючи він рушив надвір.

Привідкрив двері. Впевнившись, що пса немає, вийшов. Кульки білого пуху за вітром котились по долівці. Інші лишалися на місці, схожі на сфери морозива облиті багряним сиропом. За невеликим парканом веранди лежав його брат. Зморщений од болю, ступив до нього. Куртка розтерзана, блакитні очі застигли. З розідраної шиї густим потічком стікало життя.

— Я ж казав вилазь на дерево… — прохрипів Іван і замовк, почувши тупіт лап позаду.