Хрусь. Ги-ги!

Ххрууусь!

Вона відкусила шматочок м’ясця – й тоненька кісточка хруснула між пальцями. Дівчинка акуратно загорнула рештки їжі в целофан і поклала у відро, що слугувало їм за сміттєвий бак. У животі буркотіло. Їй хотілось їсти, але знала: можна собі дозволити лиш два шматки в день, не більше. У каструльці – її єдина пожива. І її щодня меншає…

Свіча поруч з відром поволі догорала, відкидаючи химерні тіні на стіни підвалу. Раптом полум’я погасло, а з ним зникло й хоч якесь тепло.

Пі-пі-пі!

Дівчинка здригнулась від почутого. Щось поруч видало високий писклявий звук і замовкло. Повернула голову вправо, потім уліво, та це нічого не дало – навколо густою пеленою повисла темрява. Десь там, в кутку, лежить матір. Вона геть ослабла й останніми днями майже не говорить. Але дівча пам’ятає материн наказ: «Ти поїси, доню… Тут, у каструльці… Я залишила тобі трохи їжі».

Оленка знає, що їжі в каструльці меншає, а вибратися звідси, мабуть, не вдасться. Ще на початку їхнього поневолення тут мама ледь голос не зірвала, намагаючись докричатися до когось назовні. Утім ніхто не відгукнувся. «Либонь, всі інші теж сховались у погребах, – пояснювала мама, – тому й не чують. Але нічого, ще трішки – нас знайдуть і допоможуть».

Мамине «трішки» триває ось уже другий місяць. Проте ніхто не приходить і не рятує їх. «Мамусю… – притишено квилить Оленка. – Мамцю, мені страшно. Що, коли нас ніколи не знайдуть?» Та матір уперто мовчить. Чи може, образилась на доньку, бо ж та не ділиться з нею смакотою з каструльки?..

Пі-пі-пі!

Дівчинка обіймає коліна руками й занурює голову в дірку, що утворилась. Сльози стікають по щоках, але їй не хочеться їх втирати. Не має сил навіть для цього. За мить Оленка розриває власні обійми й потрошку, дуже обережно, рачкує до того місця, де мала б сидіти мама. Знаходить її, сідає поруч, тулячись до прохолодного тіла. «Тобі холодно, матусю? – питає дівча, намагаючись хоч якось відволіктись від нав’язливого писклявого звуку, який долинає, здається, вже над самим чолом. – Зараз я тебе зігрію, ану дай мені свою руку…»

Дівчинка бере материну руку у свою, розтирає зі всіх сил, хухає на неї. Аж сама зігрілась: відчуває, як до щічок повертається рум’янець. Та мамина рука незмінно холодна. Оленка кладе її вбік, здається, біля живота. А сама лягає матері на груди й потихеньку заплющує очі.

Однак, спати їй не дозволяє той високий звук, що безупинно гуде над головою. Та й у животі знов буркоче. Темрява навколо тисне, і дівчинці здається, що вона не в просторому підвалі їхнього будинку, а в темній і вузькій домовині. Й ніхто їх звідси не дістане, не знайде й не допоможе, бо ж усі навколо так само поховані у своїх погребах чи під завалами будинків.

Ххруусь!

Оленка не втрималась і витягнула ще шматочок м’яса з каструльки. Й кісточка так само дзвінко хруснула, не витримавши настирливих жувальних рухів дівчинки. Вона знову хоче сховати залишки в пакет, та раптом…

Стеля над головою, здається, злітає вгору – й крізь непроглядну темряву ллється яскраве сонячне світло. Дівчинка заплющує повіки: світло незвично сліпуче й сильно разить очі.

Рятувальники заглядають всередину й затуляють долонями роти й носи. Сморід знизу не настільки сильний, але картина, що постає перед очима, вражає.

У кутку видніється тіло жінки. Воно опухле й синє. Либонь, вже з тиждень як мертва. Біля жінки – наполовину накрите, лежить невелике тільце немовляти. Чи то правильніше сказати «рештки тіла»? Якщо придивитись, від дитини залишилась хіба голова й частково кості – ті, що більші й товщі.

В іншому кутку підвалу сидить дівчинка, років десяти, не більше. Рот її закривавлений, в руках тримає якийсь огризок. Це кістка з рештками м’яса.

Оленці нарешті вдається звикнути до світла, й вона забирає руку від очей. Озирається довкола й бачить ту саму картину, що й рятувальники зверху. Дівчинка усвідомлює, чиї кісточки хрустіли в неї під зубами. Їй хочеться блювати, та в шлунку недостатньо їжі навіть для цього.

Світ навколо йде обертом. Кісточка падає додолу й сама дівчинка лягає на холодну долівку. А тоді раптово починає голосно сміятись. «Сестричко! – дикий хриплуватий голос виривається назовні. Зовсім не схожий на її колишній. – Лілю. Лілічко… Вибач, я не знала! Я б ніколи…»

Люди помічають божевілля в дитячих очах.

Хрусь. Ги-ги!