Ношені капці

Валентина Сергіївна ніколи не була близькою зі своїм двоюрідним братом Євгеном, тож коли їй повідомили про його смерть, не сильно перейнялася трагічною звісткою. І хоч усі витрати за похорон родича лягли на її плечі, змирилася з цим: поховала, відспівала й забула.

Либонь, жінка й не згадала б про померлого кузена, якби не раптовий телефонний дзвінок, що потурбував її одної погожої днини. Валентина Сергіївна саме збиралася на ринок, аби придбати трохи свіжої городини й приготувати собі з сином соковитого овочевого салату до молодої картопельки з кропом. Голос у слухавці повідомив про якийсь будинок і те, що їй потрібно якнайшвидше прибути до нотаріальної контори в центрі міста для подальших дій. По тому чоловік назвав адресу, куди потрібно звернутися, й поклав слухавку.

Наступного дня схвильована Валентина Сергіївна пришкандибала до будинку, в якому знаходилась нотаріальна контора пана Артеменка К.І. Кирило Ігорович (як сам він відрекомендувався) виявився невисоким круглолицим чоловічком з маленькими очима й носом картоплинкою над широким і губатим ротом. Голос його залишався таким самим рівним і впевненим, як і при телефонній розмові.

– Шановна Валентино Сергіївно, – почав нотаріус. – Ваш двоюрідний брат помер близько пів року тому. Я представляв його інтереси, але змушений був покинути країну і тільки недавно повернувся назад. І тут дізнаюсь про те, що пан Євген помер – Царство йому Небесне! – а про будинок ніхто й словом не обмовився.

– Про будинок? – жінка сиділа навпроти Артеменка, намагаючись зрозуміти, що той має на увазі.

– Дача, – пояснив нотаріус. – Він жив на дачі, а тепер, якщо ви не пред’явите своїх прав на дім, його забере держава. Інших родичів у пана Євгена, на жаль, не було. Ми з ним мали хороші дружні стосунки, тож як тільки я дізнався про вас, вирішив особисто повідомити про можливість отримати дачу в спадок. Подайте документи про те, що ви займалися похороном, а далі наша контора допоможе все оформити в найкоротші терміни. Звісно, якщо ви хочете…

Валентина Сергіївна мусила хвильку посидіти в тиші, перш ніж відповісти. Таке щастя впало їй на голову! Жінка погодилась – і вже через місяць документи на право власності лежали на столі її кухонного стола, заваленого всяким начинням і городиною.

– Все, тепер можна буде самим щось насадити й не тратити купу грошей на покупки садовини. Зараз приготую нам щось у дорогу, й завтра рушаємо на дядькову дачу. Проведемо там літо, чистим повітрям подихаємо, відпочиньмо, зрештою…

Наступного дня жінка з сином гордо відчинила двері своєї дачі. Їх одразу зустріли старі поношені капці, що валялися під порогом. Валентина Сергіївна прожогом кинулась до того старого барахла і винесла їх на горище. Хотіла спершу зовсім викинути, та потім згадала, що краще нічого не змінювати до року після смерті людини.

Будиночок виявився невеликим, але затишним. Єдине, що змушувало Валентину Сергіївну нервувати, – запах хлорки, що доносився, здається, з усіх куточків такої милої хатинки. Жінка повідчиняла всі вікна, й уже через пару днів неприємний запах майже повністю зник.

Одного дня Валентина Сергіївна вкотре побачила на порозі ті ж самі поношені капці з огидними багряними плямами на них. «Синку, ти чого ті жахливі капці приніс? – окликнула сина, але почула хіба лиш грюкіт дверима. – Ото неслух малий…» Жінка знову забрала капці й винесла на горище. Цього разу поклала їх у целофановий пакет і зачинила у скрині з таким самим непотребом, яке чомусь збирав її покійний брат.

Грюкіт вхідних дверей примусив Валентину Сергіївну підстрибнути на місці, де вона кимарила після того, як добряче попоралась на грядці за будинком. У вітальню зайшов переляканий син. «Мам, – схвильованим голосом провадив хлопець, – забираємся звідси. Негайно ж!» Жінка всміхнулася й спросоння протерла очі: «Синку, ти чого? Що таке вигадав?»

– Мам, кажу тобі, давай, в темпі… – хлопець взяв матір за лікоть і потягнув на себе. – Я тут з сусідами побазарив… Коротше, дядька Женю насправді вбили. Вони кажуть, що з домом щось не те. Перед дядьком тут теж загинула сім’я… Мам, ходімо!

Валентина Сергіївна вражено дивилась на сина, не вірячи в почуте.

Зненацька з коридору донеслися ритмічні звуки – стук-стук-стук.

Старі капці, ті, що вона їх віднесла на горище, стояли на порозі.

У повітрі сам по собі здіймався широкий тесак, яким жінка розділяла м'ясо ще декілька днів тому…

Цього разу крики чула вся вулиця.