«Тихе» полювання

Параскева жила самотою на околиці села, майже під лісом. Бабка її мала погану славу серед місцевих мешканців, то й молоду жінку частіше оминали десятою дорогою, аніж вітали з розпростертими обіймами. А може то її краса виною всім забобонам? Бо ж дівка гарна була, як лялька, про таких кажуть «кров з молоком». І губки повні, червоногарячі, як сама кров людська. Й очі великі, зелені, обрамлені довгими віями, чорними, мов пір’я гайвороння. Та й коси мала гарні: довгі, темні, пишні й густі. Від неї завжди гарно пахло, чимось ніжно-солодким, п’янким, чарівливим. Жінки в селі казали, що вона тим своїм ароматом хіба чужих чоловіків приворожує.

От тому й ми з Ільком сильно здивувалися, коли, вертаючись вечірком після чергового тихого полювання з важезними кошиками, повними грибів, побачили у Парасчиному дворі стару бабу, ще й потворну таку: з порепаною зморшкуватою, синюватою – аж чорною! – шкірою, довгим носом з бородавками й великим ротом, повним гнилих покручених зубів. Фууу, аж гидко стало – й ми ледь клятву унітазу не дали. Незнайома стара сновигала туди-сюди по подвір’ю, щось собі мугикала під ніс, руки її вряди-годи здригались, ніби мимоволі, що додавало бабульці вигляду психопатичної шизофренічки. «Чи не втекла вона раптом з якої психлікарні?» – подумав я тоді. Й ніби на підтвердження моїх здогадок стара вийшла зі стодоли в замурзаному чимось бордовим фартушку.

Не знаю, що стало причиною того, що бабушенція глибоко вдихнула повітря й, ступаючи дрібними кроками, пошкандибала в нашу сторону. Й саме тоді, коли я думав, що ми попались, вона раптом зникла з-перед очей. Ми полегшено видихнули й перезирнулися. «Валимо додому, – прошепотів друг. – Скажемо комусь з дорослих про ту дивачку...»

Та відповісти другові мені не судилося. Нараз очі його розширились, як у мертвої рибини, й Ілько знагла впав на землю акурат переді мною. За хвилю мені теж потемніло в очах…

Опритомнів я у підвалі, прикутий до слизької, порослої мохом, стіни. Ілько сидів навпроти, так само в кайданах. Очі його були неприродно широко розплющені, а з очних яблук стирчали тоненькі голки з прозорими трубками. По них спливала напівсіра-півпрозора рідина, що мерехтіла у світлі місяця, яке пробивалося крізь засмальцьоване й заґратоване вікно. Друг глибоко й нервово вдихав і так само видихав, та зробити нічого не міг. Він дивився на мене вибалушеними очима, з яких аж горлопанив страх. І те, як він глядів, переконало мене в тому, що сам я на вигляд не кращий.

Стара прийшла, накульгуючи на ліву ногу. Дивно: до того вона ходила нормально… «Як же ж вчасно ви стали на моєму шляху! – потвора сплеснула долонями й розкрила рота з огидними штурпаками замість зубів. З ясен сочилася темна густа рідина, й коли бабуля нахилилася до мене, я відчув осоружний сморід гнилизни, що йшов з її рота. – Спершу хотіла скористатися одним з тих п’яничок, що часто ночують тут у мене під парканом, чи донжуанів, котрі набиваються в кавалери, як то було досі. Аж тут раптом таке щастя! Молоденькі, свіженькі, пахучі…»

Старушенція розреготалася. Тоді взяла невеликий флакончик з полички й влила туди трохи мерехтливої рідини, що стікала з Ількових очей. Промовила хрипким голосом якісь слова, радше схожі на набір випадкових звуків, прикрутила пульверизатор і двічі натиснула. Хмарка чарівливого аромату заповнила смердюче від сирості й плісняви приміщення підвалу. Я впізнав той запах.

Параскева.

За мить на місці потворної старої стояла та сама Параскева, про яку ми з Ільком так хвилювались, і готові були в поліцію подати на незнайому стару дивачку з її двору.

Не знаю, як так сталося, що ніхто нас не знайшов у цьому підвалі. Але впевнений в одному: мені ще довго тут сидіти. Ілька вона використовує першого. Каже, в нього очі гарні. Сині. І страх його такий потужний, аж здаля відчувається. А чим більший страх, тим мерехтливіша рідина йде йому з очей. Тим молодшою та звабливішою ставатиме вона, Параскева.

Ілько вже геть змарнів. Виробляти страх – справа непроста: забирає багато життєвих сил.

Знаю, що я – наступний. І це ще більше мене лякає. Бачу, як споглядає на мене Параскева. Принюхується. Вичікує.

Час від часу починаю голосно кричати. Верещу доти, поки горло не почне пекти й голос зовсім не зникне. Не знаю, що гірше: смерть чи оце вичікування?..

Врятуйте! Я живий. Живий…