Песики

Шурік бовтав у вогкому повітрі ногами. Крізь дірку в кедах закрадався перший листопадний морозець. Наче дикий звір у пошуках здобичі Шурік примружував очі. З даху «грибків» дитячого майданчика відкривався вид на доріжку між гаражами, котра вигинаючись змією, вела до промзони.

В тумані з’явилась фігура. Йшла важко – одна нога в неї була коротша за іншу. Крехтіла – пластмасові відра, наповнені кашею, відтягували руки. Шуріка цікавили не відра і не сама поштарка, а сумка, в якій тітка Наташа у перший вівторок місяця розносила пенсії. Вона обходила половину із ввірених їй вулиць, а тоді, – рівно о половині на шосту, – заходила додому: забрати харч для бродячих псів. Вночі було чути, як вони виють на промзоні. Місцеві писали скарги депутату – і на собак, і на тітку Наташу, яке це кодло прикормила. Гицелі один раз приїхали з клітками, петлями й транквілізаторами, проте псів не побачили. На бумазі, правда, написали, що відловили трьох і приспали за кошт міського бюджету. А тітці Наташі оголосили виговір, але не звільнили – бажаючих працювати на її мізерну зарплатню не знайшлось.

Шурік дочекався, поки поштальонша заверне стежкою за гаражі. Зістрибнув, дістав папіроску Біломора, котру стрельнув у вітчима, чиркнув сірником і підкурив, як дорослий. Пацани сказали, щоб влитися в їх компашку, треба пройти випробування. Ось воно, його перше «діло». Аж мандраж розбирає!.. Тюкнути тітку по голові – досить сильно, щоб вона знепритомніла і не згадала, хто її обікрав, але не настільки, щоб «товаріщь майор» потім класифікував справу, як мокруху. Стибрити сумку з пенсіями. Притарабанити пацанам.

Шурік забичкував цигарку – адреналін неприємно лоскотав нутрощі сотнями шершавих язичків. Він озирнувся і прослизнув між гаражами. Брів на відстані, підлаштовувався під важкі кроки поштальонші. Двічі зупинився, коли та, наче відчувши його погляд, поверталася.

Вони зупинились на пустирі.

– Виходь.

Шурік затамував подих.

– Виходь, падло, я тебе бачила.

Він вже готовий був покинути свою схованку, коли від закинутої будівлі навпроти відділилась тінь. Дядько Толя, місцевий алкаш: двічі чалився, півроку тому вийшов на волю, але справи всього життя не покинув. Шурік ледь не присвиснув – оце майстерність! В житті б не помітив…

– Сумку з баблом гони, – вищирився той.

Поштальонша поставила відра з кашею на землю.

– Швидше давай, не доводи до гріха. Віддаш грошенята – і різні не буде!..

– Буде, – металевим голосом відповіла тітка Наташа.

Кишки Шуріка зав’язались в тугий вузол – з кущів вийшли… ні, це були не собаки. Це було щось, чого не вивчають у шкільних примірниках – він був певен, хоч і прогуляв усю чверть. На двох ногах, напівзігнутих в колінах, з довгими передніми лапами, схожими на покручені артритом руки, тільки з пазурями, виляючи, напівголими, побитими лишаєм хвостами, вони шумно втягували повітря і тоненько скавчали, оголюючи пащу з сотнею гострих, як у щуки, зубів.

Шурік застиг. Він не міг вичавити ані звуку, не міг поворухнутись і побігти геть. А дядя Толя міг:

– Ти, йопта, шо таке? – ступив він назад.

Істоти кинулись до нього, повалили на землю. Шурік чув, як щось хрустіло і чавкало. Дядя Толя набрав повні легені, щоб закричати, але натомість захрипів, пустив ротом густу рожеву піну.

– Ходімо, – він не помітив, як поштальонша підійшла і поплескала його по плечу. – Давай бистріш, поки не доїли.

Шурік не пручався. Тітка Наташа на півдорозі завернула за ріг і примусила його дотягти важкі відра до вигрібної ями. Вивертаючи скислу кашу, він був певен, що побачив там сотні літрів такої ж. Далі йшли повільно, ніби гуляючи – поштарка шкутильгала, тримаючи Шуріка під лікоть. Шурік плакав – по-дитячому, розмазуючи сльози по щокам, ковтаючи шмарклі – останній раз він так ревів у п’ять років, коли ховали понівечене в Афгані тіло батька.

Зупинились перед самим його будинком. Поштальонша відкрила важкі під’їздні двері, забрала відра і, перш ніж розчинитись у темряві першого поверху, проскрипіла:

– Пацанів своїх наступного разу бери. Тих, хто тебе підбив за мною ходити. Скажи, що виграш лотерейний буду в сусідній будинок нести.

– А… вони… – схлипнув Шурік, тремтячою рукою вказуючи в бік промзони.

– Ну-ну, – тітка Наташа потріпала його по щоці, – не плач, будь мужчиною. Хтось же, врешті-решт, має їх годувати.