Все, що мене лякає

Аліна, 3 роки:

Мені страшно, коли тато й мама вимикають світло в кімнаті. Тоді на стінах видно якісь потойбічні безпросвітні тіні. Здається, вони простягають до мене свої скоцюрблені пальці з подовгуватими кігтями й от-от торкнуться мене ними. А що, коли вони схоплять мене й назавжди заберуть із собою в підземне царство? Ні-ні! Я не хочу! Мені страшно. Маааамоооо!..

Аліна, 5 років:

Сьогодні в нас удома нема світла. Все через грозу, що почалася пізно ввечері. Ніч надворі, а я не можу заснути. Все закутуюсь у ковдру, намагаючись обвинутися нею, як у коконі. Пару ночей тому чула, як з-лід ліжка долинають дивні звуки: якесь скрипіння, хрипи й зловісний смішок. Думаю, що то монстр, який живе під ліжком. Коли темно, він вилазить звідти й поволі повзе вгору, чіпляючись за ковдру довгими покрученими кігтями, якщо краї звисають долу. От тому я забираю краї ковдри й обгортаюсь нею довкола. Не дам жодного шансу монстрові добратися до мене!

Те чудовисько їсть гарненьких дівчаток, а їхні кістки потім залишає на ліжку під ковдрою. Таке розповідала Оля – моя старша сестричка. Хмм, цікаво, як їй вдалось уникнути контакту з монстром? Я ж не раз бачила, як ковдра у сестри валяється просто на підлозі. А сама Оля – дуже гарна дівчинка. Так мама нерідко каже. І хлопець, який останніми тижнями все частіше приходить до сестрички. Може, чудовиську смакують тільки гарненькі дівчатка до семи років? Треба буде уточнити в Олі.

Аліна, 7 років:

Ой, не треба було дивитися ту страшилку! Тепер не засну. Вікно відчинене й крізь нього пробивається місячне сяйво. Чую віддалені звуки – скрип, скрегіт, спів цвіркуна. Враз він стихає, натомість вривається протяжне виття. Хто це? Собака? Вовк? Стає страшно: а раптом то вовкулака, як у фільмі? Він легко може заскочити через відчинене вікно й перегризти мені горло!

Скручуюсь калачиком під ковдрою. З-під ліжка все ще може вилізти чудовисько, яке пожирає гарненьких дівчаток. Може, вони з вовкулаком у змові: один вбиває, інший з’їдає? Або ж вони діляться здобиччю й наступної ночі продовжують своє полювання? У новому домі, в новій кімнаті, з новою гарненькою дівчинкою…

Аліна, 9 років:

Усе почалося тиждень тому. Перші направду страхітливі протяжні звуки. Декілька разів на день. І вночі теж. За першим разом я, як не дивно, не боялась їх. Думала, навчання, які проводили в місті протягом останніх декількох тижнів. І в школі нас весь час заспокоювали. Але потім, коли тривожний сигнал сирени повторився знову, а згодом – ще раз й уночі теж, душа готова була вистрибнути з грудей і сховатись кудись глибоко під ковдру, як у дитинстві, ще пару років тому.

Насправді я й не здогадувалась, що все найгірше попереду.

Одного вечора у двері загрозливо постукали. Тато наказав мені з Олею і мамою сховатись у підвалі. Ми так і зробили. Спустилися в льох і тихенько сиділи там, прислуховуючись до кожного звуку ззовні.

Нараз почувся татів крик і постріли. Мама пригорнула нас із сестричкою і плакала, стримуючись, аби не закричати. Однак, це не допомогло. Вихлюваті двері пивниці не витримали ударів і піддалися. Першою забрали маму. Вона не опиралась, промовивши тільки: «Дітей не чіпайте…»

Оля намагалася затулити мені вуха, та я все чула. Мамині крики, відлуння побоїв, катувань і знущань. Чула її стогони й плач.

А потім настала тиша.

Ніколи не подумала б, що тиша так лякає!

Олю забрали наступного дня.

Не було кому затуляти мені вуха.

Я знову чула все те саме, що було до того, з мамою.

І знову – тиша…

Все, чого я боялась досі, здається мені тепер таким маленьким і незначним. Тіні на стінах, потвора під ліжком, що їсть гарненьких дівчаток, вовкулака, жадливий людської крові… Усі вони розчинилися в ту мить, коли завила перша сирена, й на нашу землю прийшла війна, а з нею – справжні монстри.

Тепер, сидячи тут, у підвалі, прислухаючись до тиші навколо, знаю лиш одне: все, що мене лякає, знаходиться за напівпрочиненими дверима підвалу, в тій кімнаті, де ми всією сім’єю збиралися колись за святковою вечерею чи дивились разом фільм. А страховиська… Вони справді існують. Вони там, під людською шкірою, спраглі крові, з диким поглядом і смердючим подихом.

Так, усе, що мене лякає, – війна і ті, хто з нею приходить.