У тебе гарні ноги, Вер

– Мене це не шокує.

Кірину подругу звали Вірою, але вона начиталась Домонтовича і тепер просила називати себе тим дивним модифікованим ім’ям.

– “Вер” звучить дуже класно, – пояснювала вона Кірі, – “які у вас красиві ноги, Вер”, – згадувала перекручену цитату з тексту колись забутого автора 20-х, а тепер - наново зачитуваного і цитованого такими ж довгоногими студентками з філологічного, як і вона сама, у широких маскулінних жакетах замість пальто, які ледь сягали краю коротеньких спідничок. Тонкі ноги Вер у такій спідничці, обтягнуті чорними колготами, певно, і сьогодні похвалив би Домонтович.

– Зовсім не шокує, – повторила Кіра, і Вер вигнула брову.

– То ходімо разом?

– Дивно погоджуватись на побачення і тягти з собою подругу, – зауважила Кіра, – але якщо боїшся – краще ігнорувати.

– Він симпатичний, – протягнула Вер.

– У тіндері багато симпатичних.

– Бо всі виставляють тільки вдалі фото. А цього я вже бачила вживу, – заперечила Вер.

Вона сперлась на лікоть і зітхнула. Кіра відсканувала код меню на столику і гортала на екрані сторінки зі сніданками, обираючи між сирниками і брускеттою з лососем.

– Фільтр, – простогнала Вер офіціанту, який підплив до столика, і пояснила Кірі:

– Зовсім немає апетиту.

– Брускетту з лососем і імбирний чай, – нарешті обрала Кіра, яка вже два тижні намагалась відмовитись від кави.

– Кофеїн є і в чаї, – скептично прокоментувала її вибір Вер, але Кіра змовчала.

– Думаєш, це дивно – отакий формат побачення? – запитала Вер, коли замовлення вже принесли. Вона ковтнула каву, чашку з якою Кіра провела ностальгічним поглядом.

– Він просто запросив тебе послухати орган у старій церкві.

– Вже втретє.

– Поціновувач музики.

– Або божевільний, – ковтнула Вер каву.

Кіра відклала брускетту, запитала:

– То він тобі подобається?

– Точно не скажу, – зморщила гарненький лобик Вер, і Кіра кинула:

– Не роби так…

– Як?

– Лоба не морщи. Будуть зморшки.

– Мій крем має з ними впоратись, – легковажно промовила Вер. Потім додала:

– Мені здалось дивним, що він запросив мене слухати той орган вперше. Але… Того вечора я заснула просто у залі. Під музику. Не знаю чому, але той орган мене заколисує.

Кіра усміхнулась, відкинулась на спинку кріселка, обтягнутого зеленим оксамитом і промовила:

– Музика органу заколисує багатьох людей.

– Бентежить те, – різко проказала Вер, – що Алекс зве мене саме в ту церкву. Втретє. Він уже бачив, що я засинаю під ту музику. Це… трохи моторошно.

Кіра мовчки надпила чай, кисло усміхнулась.

– От що він робить, коли я засинаю? Дивиться на мене? Навіть це звучить кріпово, – продовжувала говорити Вер.

– Ви ж у церкві. Що він може робити страшного?

– Там, окрім нас, не так багато людей.

Кіра знизала плечима. За мить запитала:

– То ти не підеш тепер чи як?

– Та піду, – з сумнівом проказала Вер, – минулого разу ми непогано погуляли, навіть… Але цей орган… Чому такі хороші вечори мають починатись з цього?

Кіра знову знизала плечима.

– Це ж чоловіки. У кожного свої таргани

– Мене лякає той проклятий орган…

– Хіба у церкві може бути проклятий орган? – промуркотіла Кіра.

Вер здригнулась і мовила:

– І все-таки, я була б рада, якби ти погодилась піти сьогодні зі мною.

Вона спробувала зіронізувати:

– Хіба ти зможеш собі пробачити, якщо проклятий орган забере душу твоєї подруги?

Кіра страдницьки зітхнула і картинно звела очі до стелі:

– Я вже уявляю невдоволене обличчя твого Алекса.

Йорзаючи на грубому дерев’яному стільці перед органом, Вер ледь шепнула Кірі:

– Він не виглядає невдоволеним.

Алекс сидів з іншого боку, усміхався. Висохлий чоловічок підійшов до органу, сів на стілець і почав грати.

Кіра скосила очі на Вер, але подруга вже схилила голову Алексу на плече.

– Так швидко? - запитала Кіра у Алекса.

– Як завжди. Ідеальний екземпляр для тебе, – усміхнувся Алекс.

– Що ж, – повільно проказала Кіра, – тоді мені теж час спати.

Вона нахилилась до подруги і прошепотіла:

– Проклятому духу органу зовсім не потрібна твоя душа, Вер. Але я точно не відмовлюсь від твого тіла. Моє вже трохи зносилось. Особливо серце…

Вона подивилась на Алекса:

– Гроші на твоїй картці. Залиш нас.

– Дякую, пані.

Кіра зручніше вмостилась на стільці. Орган продовжував грати. Поодинокі відвідувачі не звертали на них уваги. Кіра заплющила очі, аби розплющити їх за мить і проказати, розглядаючи себе у темному жакетику та коротенькій спідниці, яка трохи вульгарно виглядала у церкві:

– У тебе справді гарні ноги, Вер.