Вакцинований Гермафродит
Навколо вирують голоси, ніби хвилі згубного моря. Та лише на тих хвилях можу рухатись далі. В темряві. Вона всюди. Виразними звуками й чіткими ароматами, уява малює яскраві зображення в моїй голові. Але темрява, вона завжди зі мною. Іноді важко відрізнити сон від реальності, часом сни набагато яскравіші. Хочеться спати й більше не прокидатись липкому мороку, що окутує з усіх сторін.
Сьогодні я там, де темрява ще густіша: давить на груди, стискає горло, не дає дихати. Але й зображення яскравіші, бо виринають з моєї пам'яті, з того часу, коли я ще міг бачити.
Я чую шелест листя, й тіло вкривається сиротами. Вдихаю солодкий запах липового цвіту, і чітко бачу місце, де в зелені високих рипучих дерев потопає наш старенький будиночок. Ніби деінде липи пахнуть по-іншому. Сподіваюсь я востаннє на цьому подвір'ї.
Щоб не довелось мені тут пережити, на порозі віє розлукою. Тринадцять років не ступав за цей поріг — не міг. Пам'ятаю запах кориці. Досі пам'ятаю як пахне румяна випічка з корицею, якою мати заманювала нас додому з вулиці. Мало не останній приємний спогад, що має запах. Нею перестало пахнути тоді, коли я побачив перший рубець на маминому зап'ясті.
В дитячій спальні завжди пахло страхом. За роки, цей запах не розвіявся досі. Тулились з сестрою одне до одного з жахом очікуючи покарання. Лише в обіймах було затишно й безпечно. Та ненадовго. «Так треба заради нашого блага», — казала мати, і ще щось про бога, гріхи, покаяння, і тому подібне. Вже не згадаю. Мабуть, цю інформацію моя підсвідомість викинула як непотрібне сміття. Як захисна реакція організму.
На днях слухав передачу про Другу Світову, концтабори й тортури в них, як жінки втрачали зір, коли на їх очах, знущались з їхніх же дітей. Також як захисна реакція організму. Можливо, так і мої очі просто перехотіли бачити. Не кожен стерпить дивитись, як твоїй сестрі відтинають пальця. Бо завинила.
Звісно лікарі діагностували трахому, ще коли мені було вісім. На той час, сестра недорахувалась вже трьох пальців на лівій руці. Я ж був слухняним, боявся, всі пальці досі на місці.
А на кухні… Вже й не пам'ятаю чим пахло на кухні. Колись мати поралась тут цілими днями. До того як все змінилось. Наточені ножі для овочів і м'яса, ніби забули своє призначення й різали свіжу плоть, для так званого очищення. Очищення болем. Лише біль, покаяння, і сльози очистять душу та звільнять розум від грішних думок. Вона так казала. Сльози. Так, тут пахне слізьми. Мати плакала й повільно тонула в морі безумства, як і весь світ для мене потопав в океані чорної непроглядної води.
Ще згадую запах горілого м'яса, і до горла підіймається гіркий згусток, проситься на волю. Не можу їсти м'яса, але певен, в інших вегетаріанців набагато приємніша історія навернення. Заразом, всі спогади про щасливе дитинство миттю згорають до тла, коли на вечерю тобі подають підгорілу плоть рідної сестри під соєвим соусом.
Ні, то була вже не мати. Що б то не було, воно відчувало біль. Болем, ось чим пахне її кімната. Надіюсь, тоді, їй боліло. Я вже не бачив, але відчував. Хоч страждання тривали не довго. Після шести років прожитих в повній темряві, я не міг промахнутись. Я точно знав де вона лежить, на якій висоті піднята її голова. І важка сокира влучила прямо в ціль. З розтрощеним між очима черепом, воно встигло прокричати, а я — насолодитись тим солодким стогоном.
Всі запахи лиш в моїй голові, в моїй пам'яті, їх давно вимила хлорка. Та у вітальні тхне так, що шлунок скручується у вузол. Колись тут був спуск у підвал. Його немає, як і самого підвалу — залитий тонною цементу. Та я досі чую, як на глибині кількох метрів гниють кістки демона, що вкрав моє дитинство, виїв мої очі, приходить до мене у сні.
Але я не зламаюсь.
За трохи приїдуть покупці, вони відчують лише запах свіжої фарби, і лаку на старому паркеті. Розказуватиму їм з ностальгією про запах парного молока, і щасливі дитячі роки прожиті в цих стінах. Так порадив маклер, щоб нарешті продати й назавжди забути цей осередок зла, болю й страждання.
