Вакцинований Гермафродит
Струмінь води з-під крана змив з рук свіжу кров. Борис обтер їх об хрустку сторінку вчорашньої газети, зіжмакав, і пожбурив до смітника. Другий листок тієї ж газети розгладив на столі, й виклав на нього скибки бородинського хліба з шинкою намазані гірчицею, дві половинки цибулі, стільки ж зубчиків часнику. Дихнув в гранований стакан, і протер його зсередини кутиком свого халата. Ні різкий запах розбавленого спирту, що він одним махом залив собі в горлянку, ні виразний цибулевий, не могли перебити трупного смороду, і їдючої хлорки, до яких Борис вже звик, та що там казати, поріднився. Перекусити йому не заважали ні сморід, ні понівечене тіло під білим простирадлом. Та тільки він підніс бутерброд до рота, як бездиханне тіло піднялося.
— Счо с-сталося, де я? — промовила бліда дівчина з розтрощеною і вибитою в бік нижньою щелепою, чи точніше тим що від неї залишилося. Губа розірвана до білої кістки, не вистачало кількох зубів.
— О Боше! Счо сі мною? — в паніці продовжило волати повстале з мертвих тіло.
— О Боже? — скептично повторив Борис. — Ти вже бачила його? — і нарешті зі смачним чавком відкусив шматок хліба.
— Ви? Я вас снаю! Счо я тут роблю? — Істерика не припинялася.
— Це морг, ти померла, — спокійно випалив Борис, байдуже румигаючи свій обід.
— Але ш… Сього не моше бути. Хто-небудь, допомошіть мені! — крики бідолашної, схожі на противний котячий концерт, здавалось триватимуть до кінця березня. Та дівчина просто кричала, не рухаючись, навіть не намагалась.
Борис доїв свій бутерброд, повільно й демонстративно облизав масні від шинки пальці, і звівся на рівні.
— Досить, тебе ніхто не чує, — в голосі з'явились нотки роздратування. — Спробуй, вибіжи погукай когось ще. Не виходить? Хм… Може тому, що ти стрибнула з шостого поверху своїм вродливим писочком до асфальту, та так, що тепер від нього хрін відмиють твою помаду? — Борис витримав паузу. — Ти мертва, ти не можеш підвестися, і я єдиний хто тебе чує. Але й це не на довго, тож якщо маєш що сказати — не марнуй свій час.
— Але… Чому я росмовляю? Чому с вами? — її рот ледь розтулявся, здавалось, якби це можливо, з очей покотяться сльози. — Ви ш Борис Антонович, с тридсять четвертої?
— Ти диви, пам'ятаєш. Хоч би раз за життя добридень сказала. Так, я ваш сусід знизу, але я тут зовсім не через це. Твої батьки скнари й лицеміри, і я їх терпіти не можу. І не тому, що ти в одному класі з моїм сином, його я теж ненавиджу, наркоман клятий. Одні проблеми з цим покидьком.
Мій дід був чаклуном, ну так люди пліткували. Він помер двадцять років тому, і заговорив до мене прямо з дубової труни, я мало не обісрався. Відтоді я розмовляю з мертвяками, мабуть, успадкував від старого якийсь дар, чи то прокляття. Спершу, думав дах поїде, навіть до психолога ходив. Потім зрозумів: від цього не втекти — влаштувався сюди на роботу. Це не ти особлива, я розмовляю з усіма мерцями. Більшості є що сказати. Так, течія життя несе і часом боляче б'є в кам'яні пороги, але навіщо ти це зробила? Не хочеш розповісти нащо стрибнула?
— Влад, — видавила з себе мертва дівчина.
— Так-так, Владислав, мій горе-синочок — твій однокласник. Пригадуєш? Але пам'ятаєш вчорашню ніч…
— Ні, — перебила дівчина. — Я не стрибала. Се Влад. Він штовхнув мене.
— Якого дідька лисого ти торочиш?!
— Але се правда, — вела вона далі. — Я бачила як він продавав наркотики в школі. Він погрошував, салякував мене. — Ось, — дівчина витягнула вперед руку. — Синсі, сарапини, се все він. Я пручалась. А потім…
— Антонович, як ти можеш тут їсти?! — почувся з-за спини голос капітана Галайди.
Зображення наче перемкнули пультом від телевізора. Дівчина вже нерухомо лежала на столі.
— Щось скажеш про свіжого пацієнта?
Борис забарився.
— Та… Черговий стрибун. Слідів насильства немає. На зап'ясті старі рани, не вперше шкодить собі. На цей раз вийшло.
— Така молода, чого ж їм бракує в тому житті? — зітхнув Галайда. — Звіт зробиш? І накривай їх хоч коли їси. Он диви на її очі, з них наче сльози течуть. Жах.
— До кінця дня, — Борис проігнорував зауваження капітана. — Звіт буде до кінця дня.
