Я цілуватиму її сліди

Вже ледь помітні. Контур та й тільки. Вгадую розташування скоріше по пам’яті ніж візуально. Ось тут, біля вікна. Крізь екран телефона світяться два жовтогарячі відбитки. Останні. Стара шерехата підлога дере щоку, коли намагаюся притулитися і відчути тепло, якого вже давно немає. Та й не було ніколи. Мов мисливський пес гучно втягую ніздрями повітря, намагаюся вловити давно вивітрений аромат. Натомість вдихаю холод і цвіль.

Вона пішла, залишила тільки обвуглені спогади й власні сліди. Отут вона любила стояти босоніж, дивитися на ранковий туман, що поступово пускав у наш світ крислаті покручені віти дерев. Інколи з чашкою гарячого чаю, інколи схрестивши руки на грудях. Тут її лишилося найбільше.

— Гарно, — її голос тихий як роса.

Інколи я сумлінно стояв поряд, намагався роздивитися прекрасне за вікном. Та пустий погляд беззмінно відривався від чорного непролазного лісу і оживав лише, коли повертався до неї. Тендітна шия, на якій, мов зараз сліди, ледь помітно пульсувала життям жилка, ніжна пахуча шкіра, що п’янила незгірше міцного вина, густе русяве волосся навколо майже ідеального овалу обличчя, як гарна рама, підкреслювало красу шедевру.

Проте вона чахла. Непомітно. Зовсім крихітними кроками. Але так було. Вжималася, робилася меншою. Так, що навіть улюблена чашка стала незмірно великою в її худих руках. Але найбільше змінилися слова.

Вже не було про красу.

— Ти бачив?

Як завжди я довго вдивлявся в скрипуче віття, перш ніж відповісти. Лише порожнеча.

— Гарно, — відказував у надії вгадати.

— Ні. Там хтось вештався. Невже не бачив?

Спочатку я ходив туди. Заглядав, вдивлявся, намагався підстерегти. Попри всі намагання постійно ловив облизня. Повертався і розводив руками на мовчазне питання. Вона все довше там стояла. Без кінця шукала рух. Інколи я приєднувався до неї.

— Он, знову. Ти мав бачити. Цього разу точно мав бачити.

Але я не бачив і не міг побачити, бо там нікого не було.

Це поглинало її. Постійна манія, постійна напруга. Вона віддавала нав’язливій ідеї забагато сил. Саме з того моменту вона почала марніти. Можу заприсягтися, що так і було. Кожен день починався перед вікном і закінчувався перед ним же.

— Знову. Чуєш?

— Там нікого немає, люба.

— Є, чесно. Навіщо мені брехати?

— Ти не брешеш.

— А що тоді? Думаєш, схибнулася?

Звичайно я запевняв, що так не думаю. Але кожен наступний день підточував камінь моєї впевненості в її нормальності. Насправді я давно змирився, але до останнього боявся зізнатися собі.

Досі пам’ятаю той момент, коли вона підійшла до мене з круглими від переляку очима. Все ще найгарніша в світі, але з посірілою шкірою, немитим волоссям, темним під очима. Тонкі губи пошерхли, злиплися. Їй вартувало надзусиль розщепити їх, щоб мовити слова.

— Воно говорило до мене, — шепотіла й трусилася чи то від холоду, чи то від страху.

Я смиренно перевірив, обдивився. Не для себе, я ж бо сидів у тій же кімнаті, всього в двох метрах від вікна, перед яким вона стовбичила, і нічого не чув. Глуха тиша. То для неї. Щоб заспокоїти.

Ніде нікого. Як і раніше.

— Можливо.

— Прошу, люба? — перепитав я.

— То не тобі.

Я обвів поглядом нашу кімнату. Тільки я в кріслі й вона перед вікном.

— А кому ж тоді?

Вона зашарілася. Вперше за довгий-довгий час.

— Мене кличуть, любий. Можливо мені доведеться піти.

— Піти? Не вигадуй.

На ранок її не стало. Вона дійсно пішла. Зникла, ніби ранковий туман. Я облазив тутешні ліси вздовж і впоперек. Все намарно.

На третій день відчаю я почав розглядати її на фотографіях у телефоні. Випадково ввімкнув камеру. Крізь неї, чимось подібно до тепловізора, виднілося повно відбитків слідів. Єдиний її спадок.

Час йшов і ось їх всього два. Останні.

Натомість мені почало здаватися, що за стовбурами хтось ховається. Все більше думаю, що, може, вона була права, коли говорила про це.

Спостерігаю.

Тепер я певен, що дарма не слухав її. Там точно хтось є. Я ще нічого не чую. До мне поки не говорять. Але от інша проблема. Сліди коханої назавжди відійшли в небуття. Я тільки тим і займаюся, що без кінця нишпорю будинком в пошуках бодай ще одного її відбитка. Все намарно. Її слідів немає. Але з’явилися інші. Особливо багато їх перед вікном, поряд з тим місцем, де я дивлюся на химерний чорний ліс.

Чіткі, яскраві, не людські.