Незавершена

Книга лежить на столі: розгорнута, вкрита маячними візерунками розлитої звечора кави. Мені не хочеться торкатися липких сторінок, але я гортаю їх, одну за одною, і ковтаю повітря, позіхаючи.

Досі не розумію чому повинна читати, коли мені зовсім цього не хочеться. Ми дбайливо бережемо пил минулого задля нащадків, аби й ті знемагали від нудьги. Де у цьому здоровий глузд? Агов!

Та ну це все... Надворі ще тепло.

Я, звісно, не впевнена цілком, але, здається, щось змінилося. Ні, галюцинацій у мене раніше ніколи не було, тож...

Мабуть, я не догледіла.

Та все-таки, як можна було не помітити, що головного героя звуть так само, як і мене? Не розумію.

Уявіть собі: храми з попелу, стелажі повні пилу, а поміж ними чигає вартовий. Чорна шкіра, напнута на деформовані чужинські кістки, кілька блідо-жовтих очей та роздвоєний білий язик. Язичисько! Мов у змії.

Вчителька вліпила мені двійку!

Так наче моя провина у тому, що терпіння не стає слухати усю ту нудьгу! Тепер, якщо не дочитаю книгу вчасно, якщо не зумію переказати її зміст на уроці － батьки розлютяться й буде покарання.

Не хочу в підвал знову...

Як ж це несправедливо!

Рву сторінки. Мама каже, що я неуважна, але ця книга насміхається з мене! Я точно пам'ятаю, що йшлося про хлопчика, а тепер тут написано геть інше.

Гляньте тільки:

«У темряві з німих щілинок визирають щурі.

Вони чують: ГУП! ГУП! ГУП! Він іде й вони вітають свого пана. Мелодії витки кружляють бездиханно.

Пан прислужникам на тінь вказав: зіщулену, нещасну. Клубок хвостів, плетиво лап － зімкнулися на білій шиї.

І буде кров. Тут буде КРОВ. Буде!

Наказ віддано.»

Цього всього не було!

Мій стіл застелений клаптиками паперу і на підлозі його чимало. Мушу прибрати, доки цього ніхто не побачив. Усе... як тоді.

Як ж мені тепер повернути книгу у бібліотеку?

Уві сні я блукала темним залом і вгрузала у пісок при кожному кроці, а вдалині ледь-ледь палахкотів ліхтар. Коли мені вдалося до нього дійти － заграла флейта.

Тоді я і прокинулася: від жаху. Серце шалено стукотіло, а піт рівчачками стікав вздовж шкіри.

У голові миготіло: ГУП! ГУП! ГУП!

Наче щось йде, щось наближається...

Палітурка почорніла.

Учора на ній було намальовано черепаху, а сьогодні навіть приклеєна бібліотекарем картка, вкрита чимсь темним і липким.

Усередині － те саме.

Чорнила змазані, слова подвоюються і мої руки теж брудні.

Я не можу їх відмити!

Мені лячно,але цього ніхто не повинен побачити. Мабуть, я покладу зверху плед і тоді... Не знаю!

Сторінки наприкінці забруднені менше: мені навіть вдалося переглянути кілька, але я нічого не розібрала. Речення обриваються, цілі абзаци нанесені ієрогліфами, що їх раніше не бачила, подекуди патьоки брунатні, а тоді просто купка порожніх клаптиків. На них нічогісінько немає! Вони навіть не виглядають замащеними.

Не розумію, що тут роблять клаптики, адже я викинула усі у вікно. Хіба ні?

Ця книга зіпсована. Бібліотекар дав мені зіпсовану книгу!

Я мушу позбутися од неї. Скажу, що загубила.

Ліхтарик палає. Вартовий чатує, а я пробираюся крізь ряди гостроносих прислужників. Я пливу пилом, бо тепер я книга.

Книга у його бібліотеці душ.

Мої очі чорні, у них чорнила － його кров.

Не... знаю...чи...прокинуся...цього...разу...

Стіни списані чудними символами, а дверей більше немає.

Чорнила пульсують, вони нагадують артерії, мов у тому фільмі, що ми дивилися на біології. Моя шкіра болить і пече, де-не-де я знаходжу рани, що їх раніше не було.

Цікаво, чим завершилася та книга?

А мої батьки, вони все ще у квартирі?

Якщо вони дізнаються про те, що я накоїла?

Раптом вони бачили феєрверк з клаптиків? Чи матір прибирала у мене й побачила розлиту каву?

Вони зляться на мене. Напевно, дуже зляться. Їм доведеться купувати нову книгу, щоби повернути в бібліотеку.

Моя кімната осипалася і тепер довкруги темрява та холод.

Я наче впізнаю приміщення, але не цілком. У кутку, поблизу, щось лежить: немов купа одягу, але я не...

Воно рухається. Ворохобиться. Пацюки! Їх там кілька. Вони різьблять шкіру, точать кров і розливають її на розкидані аркуші.

...пишуть... фінал...для...мене...

Мама каже, що я неуВажна. Проте все ще пам'ятаю, що Роблю тут: потрібно розповісти батькам про те, що Я прочиТала У Храмі Пилу. Й

...розповісти...