Холодильник

Приторний лоскіт у носі. Запах трохи солодкуватий. Ти вже не маленький, добре знаєш, що він нагадує.

Стерво.

Кожного разу, коли натрапляєш на нього, згадуєш Жульку. Вона завжди радо зустрічала тебе вилянням хвостика. Без кінця облизувала довгим рожевим язиком власного рудого носа, уявляючи на його місці твою долоню. Пританцьовувала на місці, ніби ти вже чухаєш їй спинку чи круглий животик. Ти назавжди запам’ятав той живіт. Здутий, непропорційно великий, посеред задертих вгору задубілих лап.

Такою ти її знайшов у вигрібні ямі, коли наважився підійти через три дні. Вона смерділа сильніше за помиї і коров’ячу сечу. Сопух окутав тебе коконом, вчепився зубами у шкіру, що жодне мило не помагало. Ти сам став смердіти. Ніби гнив разом із бідною Жулькою.

Та зрештою ти те переборов. Чи переріс, як малі долають тягу до дурних дитячих звичок на кшталт колупання в носі й поїдання кізяків. Але, скоріше за все, просто змирився і звик.

Вкотре прямуєш на кухню, заглядаєш по закутках. Сподіваєшся, що десь щось забув, але не обманюєшся довго. Знаєш, що знову несе з холодильника. Кожен крок ближче кричить, що причина всередині. За звичкою кидаєш погляд на провід. Але й так учуваєш, що мотор гуркотить. Його чути здалеку. Він як ракета, яка от-от має злетіти, але чекає останню команду. Він справний, ти знаєш.

Перебираєш у голові, що б могло зіпсуватися. Берешся за ручку, довго стоїш, дивишся скляними очима. Нарешті наважуєшся, тягнеш на себе. Благаєш, щоб війнуло холодом, проте не дивуєшся, що інстинктивно закриваєш носа внутрішньою стороною ліктя. Так ти робив того року, коли вмерла мама.

Вона теж неприємно пахла. Гірше за Жульку, хоча й пролежала значно менше. Втім, ти й раніше помічав за нею той шлейф. Кожен раз як вона проходила повз, як нахилялася до тебе, щоб потербати чуприну чи цьомнути в щічку. Завжди ти чув і знав. Хоча спочатку думав, що то ще від Жульки. Але мати пахла по-іншому. Смерділа інакше. Ти знав, що так не повинно бути, що так не нормально. Але нічого не здатен вдіяти. Ти нюхав і нюхав. День за днем відзначав, що докладаєш все менше зусиль, щоб вловлювати запах. Аж поки взагалі не почав тікати з кімнати, коли вона там з'являлася. Не міг терпіти, не міг змиритися, що так можуть пахнути рідні.

Коли все скінчилося, для тебе то був тільки початок. Бо запах лишився. Переслідував, бігав слідом, куди б ти не йшов. Лягав разом спати, снився в кошмарах. Ти міг збожеволіти або навчитися не помічати. І ти зміг. Майже загнав його в кут. Не ходив у м’ясні чи на ринки, тримався подалі від жвавих доріг, де можна побачити збитих тварин. Не провокував. Навчився жити поруч із ним. Та все ж інколи сморід ставав непідвладним. Таким як у ті дні, коли найдорожчі тхнуть. І тоді ти просто йдеш і шукаєш, що ж то відгонить, навіть якщо то тільки в твоїй голові.

Зараз ти дивишся всередину холодильника. Все чисте і свіже. Не звідси. Присідаєш, щоб відкрити морозилку. Там жодного шматка м’яса, крім розчленованого тіла батька. Розумієш, що воно не смердить. Не може смердіти, бо заморожене. Але запах стає все сильнішим. Стукотить по голові, вибиваючи клепку. Ти знаєш, що це тимчасово, що скоро мине. Як було з Жулькою, як з мамою. Має стати краще.

Батько так і сказав: “Їй стане краще”. А тоді опустив молотка на голову найвідданішій подрузі дитинства. Це називалося милосердям. Останні дні вона геть здала. Якась підступна хвороба здолала Жульку. Замість радісного виляння хвостиком, двором розносилося жалібне скавчання.

Ти не планував того бачити, але опинився не в тому місці й не в той час. А потім те ж сталося і з матір’ю. Ти знав, що так буде. Навіть сам думав помогти. Але не зміг підійти. Не переборов відразу через сморід. Дочекався, поки зробить тато.

Зате вже коли знадобилася допомога йому, не став чекати критичного моменту. Зіграв на випередження. Заморозив тіло, щоб віднадити смердоту. Спочатку працювало, але чим далі, тим сильнішим робився дух. Тим важче було стриматися, щоб не піддатися на його проклятий магнетизм.

От ти сидиш, дивишся на заморожене м’ясо і розумієш, що запах давно інакший. Терпкий, злегка солодкуватий. Твій. Ти усвідомлюєш, що допомога тепер потрібна тобі.