Діра

Він опритомнів. Десь посеред пітьми. Розплющити очі було важко, та ще важче було поворухнутися – його щось придавило. Усе його тіло чавили уламки бетонних брил. Деякий час він нерухомо лежав і лише глитав повітря великими ковтками. У вухах стукотіло. Голову розтинав пульсуючий біль. Він не відчував власних ніг, руки оніміли до мурашок, проте усе ще міг рухати ними.

Підлога, на якій лежав, була вологою. І він відчував цю вологість у собі. Відчував щось зайве у собі. Ніби у ньому щось поволі бубнявіло, набухало. Десь всередині. Росло. Протинало.

Може, це був голод?

Скільки він пролежав тут, непритомний? Годину? Усю ніч? Тиждень?

Видихнув у пітьму важким кислим подихом із присмаком цвілі. Пітьма довкола здавалася живою. Торкаючись її, він відчував на собі свій власний дотик. І видихаючи у неї, відчував подих у своє обличчя.

Спробував відштовхнути вбік шмат бетонної груди, що накрив його, та вилізти з-під нього було простіше. Підтягнувся. Напівсидячи відкашляв липкий слиз, що прилипав до горла та мав смак землі. Йому стало зле. Він заплющив очі й на мить опинився посеред несправжнього шуму: криків людей, сигналу повітряної тривоги і гулу, що наростав та швидко наближався.

Тепер він згадав, що це темряве місце – лігвище, нора – з’явилося тієї миті, коли ракета влучила у їхній будинок. Коли стіни вузького підвалу, де вони ховалися, потрощилися на брили і обвалилися.

– Мамо? Ти тут, чуєш мене?

Відповіді не було.

– Хтось чує мене? Агов! Я тут, під завалами!

Дзвін у вухах посилювався. Він хотів затулитися від нього. А коли торкнувся обличчя, то відчув пекучі хворобливі подразнення шкіри.

Треба знайти вихід, вибратися з-під завалів. Невже він єдиний, хто вижив?

– Агов! – павза. – Мамо?

Обмацав підлогу долонями, що стали його очима, знайшов важкі рухомі стіни – вони були близько, буквально нависали над ним. Озирнувся і побачив тонку цівку світла. До неї було щонайбільше два метри. Неквапно обертаючись, повз до цівки. Долонями збирав бетонні крихти та скляні уламки. Аж доки не наштовхнувся на якусь перепону. Обмацав її та зрозумів, що це людське тіло. Знівечене, вкрите отворами. Лунками. Купа лунок була на обличчі.

Він відсахнувся, щойно намацав велику наскрізну дірку у грудях перепони.

Людина була мертвою. І незнайомою – дотиками він не впізнав її. Спробував обережно перелізти. А подолавши половину шляху через тіло, його схопили за руку.

– Ти відчуваєш? – питало тіло під ним. – Як пітьма протинає тебе? Як сам стаєш пітьмою? Це забуття.

Він намагався вирватися, та тіло міцно тримало його.

– Відпустіть!

– Мені снилися жахливі сни. Снилося, що мене забули.

– Ви живі? У вас рани! І наскрізна діра у грудях!

– А у тебе?

Одним поштовхом він вирвався, перевалився через тіло. Відповз. Закляк. Торкнувся власних грудей, відчув западину. Просунув руку під кофтину і намацав у собі дірку, розміром із яблуко.

Раптовий біль простромив порожні груди. Запаморочення стало надпотужним.

– Ні-ні-ні! Що це? Я помираю?

Тремтів. Долонями намагався заткнути діру. Відчував цупку вологу, однак з нього нічого не сочилося. Не текло, не крапало.

Розумів, що якби діра була справжньою – наскрізною, – то він би вже помер.

Може, це був шок? Форма якогось посттравматичного психічного розладу?

– Мамо!

Обернувся до цівки. І знову повз.

Торкнувся проріхи у стіні, звідки струменіло посвіт. Розгріб насип, побачив вузенький тунель до світла.

– За вами прийдуть! – озираючись на пітьму.

Витягнув руки вперед, занурився у тунель. Повз. А діра у грудях ставала відчутнішою. Вона вібрувала.

Останніми поштовхами виповз із тунелю, і опинився… він не впізнавав свою вулицю. Усе було інакшим. Новим.

Він підвівся й знерухомів, коли побачив, як до нього йде мама. Одразу впізнав її, хоча вона здавалася на п'ятнадцять років старшою, аніж учора, коли вони бігли до підвалу під час повітряної тривоги.

Вона сіла поряд із ним.

– Мамо!

– Богдане, я знаю, що ти тут. Знаю, що чуєш мене. Тебе так і не знайшли. Як і того хлопця. Але ти – пам'ять цієї землі. Назавжди.

– Мамо…

– Я дуже скучила. Щодня усі ці роки я сумую за тобою. Країна, яка вбила тебе, більше не існує. Та це не послаблює мого болю. Я знаю, що тебе немає. Що ніколи не побачу. Але завжди любитиму. І пам’ятатиму.

Завжди пам’ятатиму.

І він відчув, як діра у ньому заростає.

Озирнувся, і побачив, як світ – більше не його світ – струменить світлом.