Гнила Ведмедиця
У будинку панувала темрява. Та й ніхто не пам’ятав, коли востаннє тут було світло. Стіни кімнати стали жовті від кіптяви, утвореної смердючим димом найдешевших сигарет. На брудному вікні красувалася густа павутина, рясно наповнена залишками мертвих мух, яких тут, на радість павукам, водилося безліч. На столі, покритому товстим шаром пилюки й сміттям, стояли пусті пляшки з-під горілки.
Посеред кімнати у старому кріслі сидів чоловік і без упину щось шепотів. Він наче злився зі своїм житлом в одне ціле. Як довго він уже так сидить? Здавалося, цілу вічність. Руїни його свідомості жевріли в цій холодній темній оселі. Нещасний не міг би згадати, який зараз день на вулиці навіть якби захотів. Інколи розум виринав із забуття, та переважно його мучили божевільні марення, страшні спогади, яких неможливо позбутися і які поверталися до нього раз за разом. Чоловіку часто здавалося, що по квартирі сновигали якісь люди, звідкись лунали голоси, від чого свідомість потопала в жаху. Він міг пожбурити в них порожньою пляшкою – і тоді фантоми зникали…
Двері в кімнату відчинилися. Під важкими кроками заскрипіла підлога, і в приміщення хтось зайшов.
— Тут хтось є? — запитав незнайомець.
Мовчанка у відповідь. Хтось прийшов? Чи це просто чергове п’яне марення?
Гість продовжив:
— Тут є хтось?
Крихти свідомості почали помалу зливатися воєдино. Хтось таки зайшов до його будинку. Отже, двері відчинені! Грабіжник! Та тут і красти нічого! Чоловік смикнув рукою – і порожня пляшка впала зі столу і покотилася в темряві.
— Ви — господар цього дому? — прозвучало питання.
Розмиті обриси нарешті склалися в один — посеред кімнати стояв високий худорлявий незнайомець у капелюсі й чорному дорожньому плащі. У руці він тримав ліхтар.
— Так…
— Ви — Віктор Коваль?
Чоловік на мить широко розплющив очі й ошаліло глянув на новоприбулого. До нього давно так не зверталися.
— Так…
— Що ви тут робите?
— Хочу.. забути…
— Що забути?
— …
— Ви пам’ятаєте дочку і дружину?
Ниючий біль з глибин свідомості, який нічим не заглушити, знову вирвався на свободу. Страшні спогади, що роздирали душу вкотре яскраво спалахнули. Віктор застогнав.
О, так! Він пам’ятав їх. Як взагалі така красуня як Софія могла звернути на нього увагу? А яка у них була вродлива дочка! Тонкий стан, довгі золотисті кучері! Справжній янгол! Якби ж він тоді не сів п’яний за кермо... Вони їздили купляти донечці весільне плаття, й Віктор дозволив собі випити кілька чарок горілки... Удар був у праву сторону, де сиділи пасажири. Його найрідніших людей пошматувало металом. А Віктор відбувся тоді лише кількома переломами.
— Пам’ятаю! Я їх погубив! — чоловік пронизливо заридав. — Але навіть у трунах вони все одно були красиві! Донечку я поховав у тій сукні. Їй не судилося одягти її на своє весілля. Тільки руки… Боже! У неї були такі холодні бліді руки! Я так хотів їх зігріти, але міг! Вона в дитинстві завжди мерзла, а я її зігрівав…
— Що сталося потім?
Віктор охопив руками голову і схлипував. Спогади один за одним виринали з понівеченої свідомості.
— Я пив.. Довго пив…
— Ви більше нічого не пам’ятаєте?
— Ні...
— Вікторе, який зараз рік на вашу думку?
— 2002-ий.
— Зараз 2022 рік.
Віктор з нерозумінням глянув на незнайомця.
— Як таке можливо?
— 20 серпня 2002 року, три місяці після аварії, вас знайшли мертвим у цьому кріслі.
— Ні! Ні!!! — чоловік схопився на ноги й почав розкидати речі по кімнаті, громити посуд і бити пляшки. Свідомість у ньому знову запалала. — Ось я! Я живий!
— Ви не вперше запускаєте предмети в тих, хто сюди заходить. Ваш дім обходять десятою дорогою. Вікторе, ви — славнозвісний полтергейст будинку на Кленовій вулиці, — незнайомець говорив чітко та впевнено. — На відміну від звичайних людей, я можу вас бачити та чути. Я хочу допомогти. Усе що вам потрібно — прийняти те, що ви мертві та вийти зі свого дому. В іншому випадку ви втратите залишки розуму.
Віктор нарешті чітко усвідомив свій стан. Весь цей час, усі ці роки, він перебував наче в жахливому нескінченному сні. Він злився воєдино з будинком, і його душа повільно помирала разом з цією оселею.
— Що мене там чекає? Пекло?
— Своє пекло ви відбули, 20 років просидівши в цьому домі. Вас чекає ваша сім’я.
