Пожирач пам'яті

Вогка мряка висіла у повітрі. Морок наповзав з усіх боків. Я обережно переступала через мокре опале листя. Зловісні тіні ковзали по доріжці. Скорботно завивав вітер, розхитуючи дерева. Я йшла доріжкою вздовж бляклих ліхтарів, жахаючись кожної тіні. Кілька разів нога провалювалася крізь листя у калюжу, і коли дійшла до будинків, ноги намокли та змерзли.

За деревами показалася будівля на двадцять поверхів. А поряд ще одна така ж сама. Світилося лише кілька вікон. Новий будинок, мало квартир населено. Придивилася уважніше. Дві будівлі виглядали, як відзеркалені, навіть вікна світилися ті самі. І жодних табличок з номерами. Я увійшла до під’їзду. Домофон вимкнений. Консьєржки немає, лише кофта висить на стільці. Викликала ліфт. Вісімнадцятий поверх, квартира сто вісім — там живе репетиторка.

Натисла на дзвоник. Тиша. Постукала у двері. Почулися кроки, двері відчинилися. А за ними — нікого.

— Заходьте, роздягайтесь. Проходьте у кімнату. Хочете чаю?

— Не відмовлюся.

Я пройшла через великий хол у кімнатку. Чай вже стояв на столі. Жадібно припала до чашки, випила все. І відчула запаморочення. По кімнаті поповз густий туман.

Вона з’явилася зненацька. Худа статура з гладкою сірою шкірою. Лиса голова, величезні очі без повік, замість носа та вух лише отвори, безгубий рот з двома рядами гострих зубів. Фігура нагадувала мене саму. Такі ж стегна, такий же зріст та розмір грудей. Я з жахом помітила, що двері зникли. А меблі виглядали старими, що ось розваляться. Я сіла на стілець, але він розвалився.

— Тут все ілюзія, — прошипіла істота.

Вона нахилилася, схопила мене за волосся та приклала руку до лоба.

— Що тобі потрібно? — я ледь змогла вимовити. Мене трусило.

— Все, що ти маєш. Пам’ять, знання, емоції…

— Навіщо це вам?

— Ми не маємо того, що маєте ви. Попри нашу могутність. Нам нудно. Тому час від часу ми випиваємо те, що є у людини.

— А що буде з людиною?

— Це нас не хвилює.

Вона провела рукою по моїй голові, і в неї з’явилося таке саме волосся, як у мене. Опустилася навколішки, обхопила руками мою голову. Все моє тіло наче кололи голками. Болів кожен нерв, кожна клітина. Такого болю я ще не відчувала ніколи. Обличчя істоти засвітилося блідим світлом, а в голові, наче в кіно, побігли кадри з мого життя. Я побачила себе зверху з моменту народження. Потім як мама та бабуся катають мене на візочку. Як я маленька залізаю татові на коліна, коли він прийшов з роботи. Поки він був живий. А далі садочок, школа. Я відчувала, як спогади перетікають до істоти, а в голові стає пусто. Вона крала спогади та емоції. Все, що робить людину особистістю. Хто ми без спогадів? Лише оболонка. І цей жахливий біль, який хвилями проникає у тіло. Ось випускний у школі, перший вальс і перший поцілунок. І тут істота вигнулася всім тілом, здригнулася та застогнала. І біль зник. Контакт на мить перервався. Я швидко підвелася та кинулася до стіни. Кажеш, це все ілюзія? Я згадала дещо про буддистів та їх уявлення про реальність. Цього немає, цього не існує. Я стрибнула у стіну, туди, де було вікно, і моє тіло пройшло крізь неї. Я відчула холод, запаморочення і впала у щось холодне та м’яке.

Я лежала у снігу. Справа від мене виднілися багатоповерхівка. Був день. Я почула гавкіт, і до мене підбіг величезний собака. Сенбернар. Він сів поряд, притисся до мене і почав голосно гавкати до хазяїна. Я знепритомніла.

Виявилося, що мене не було три місяці. Мати оголосила в розшук, але ніхто насправді мене не шукав. Кілька разів вона приходила опізнавати трупи дівчат до моргу.

Я досі нічого не можу пригадати, крім того моменту, коли вийшла з дому та поїхала до репетитора. Мати намагалася допомогти мені пригадати все про дитинство. Але все це ніби було не зі мною.

Іноді знаходять людей, які загубилися та втратили пам’ять. Вони не можуть пригадати, хто вони, де їх дім. Вони втратили всі спогади. Навіть гіпноз не допомагає. Я могла стати однією з них. Якби не мить просвітлення, що все, що я бачу — ілюзія. Світ такий, яким його бачать наші очі. І десь там, в іншому вимірі, полюють хижаки, які пожирають спогади. А ми — це наші спогади.