Козацька готика

Ворота повільно відчинилися, скреготом роздерши нічну тишу.

- Ганко!

Ганка не озивалася.

- Стецьку! Андрію! Йване!

Мовчання. Мертвим сном спало все обійстя. Марії раптом забракло повітря, вона рвонула на грудях намисто. Коралі градом просипалися на землю, а затим тиша згусла ще більше.

Вийшла у двір сама.

- Доброї ночі, моя пані-господиня!

- Доброї ночі, мій пане...

Лиховісних ноток в його голосі не було, і від того стало ще лячніше. Данило, Маріїн муж, стояв посеред двору. Козаки, вірні товариші в бою і гульні, були позаду, опустивши голови. Жінка не наважувалася глянути їм в обличчя.

- Чи присогласиш господаря до господи?

Вона церемонно вклонилася і жестом запросила чоловіка в дім. Пройшла до покою, чуючи лише власні кроки. Козаки лишилися у дворі, тулячись до кутків, як тіні.

Пан Данило сидів за столом, дивлячись просто перед собою. Вже не кличучи служниці, сама господиня хутко накрила стіл. Чоловік ніби й не глядів на неї, та, відчувала вона, завважував кожен її порух. Нарешті, поставивши на стіл печеню, пироги, скляну пляшку-“ведмедя” з наливкою, мусила сісти й глянути пану Данилові в вічі.

Нерухомі, вони дивилися крізь неї.

- Чи подружжя моє не голодне з далекої дороги?

Вона таки змусила свій голос не тремтіти.

- Голодний, жінко. Але не цією їжею втамувати мій голод. Не цією турботою втішити мою скорботу.

Не витримавши, вона перехилилася через стіл. Пильно дивлячись чоловікові в очі, гарячково зашепотіла:

- Чоловіче, чи ти мертвий?

Він розкрив кунтуша і показав рану на грудях. Навпроти серця на сорочці розпливлася червона пляма. Вона не питала далі, але він заговорив сам:

- Мені пророкували смерть від шаблі. Але я гадав, що загину славно, у бою з ворогом, а не від зрадницького удару жінчиного коханка! Чи заслужив на те? І чим завинили мої козаки, що тепер тінями ходять за мною, не знаючи спокою? Вічний голод жере нас зсередини, невтішний смуток повнить наші серця!..

Він говорив собі далі. Голос звучав глухіше, ніж за життя — “Ніби пилом припав!” — був рівним, якимсь безстороннім, а проте в ньому вгадувалися жаль і докір. Вона слухала вже в піввуха: і так знала, що мав казати. А що могла сказати вона? Пригадала б йому чимало: і нескінченні походи, коли лишалася сама й мусила вести все господарство, і нескінченних же бранок-коханок з різних земель (котрі, правда, не затримувались довго), і козацькі гульби, від яких у страху ховалося, здається, все живе. А проте таке життя не зломило її, а, навпаки, загартувало, як добру шаблю. Мало-помалу навчилася вона обходитися без чоловіка, все міцнішою рукою тримаючи господарство. Спершу челядь, а там і сусіди стали поважати й злегка навіть боятись її, відчуваючи в слабкому жіночому тілі моцний, вояцький дух. Так взяла собі коханця, так вмовила його збройно, з засідки напасти на Данилів загін. Гервазій так і не повернувся з того “полювання”, і досі вона не мала звістки про чоловікову долю. Тепер знала її, та могла лишень здогадуватись про власну.

- Навіщо прийшов? — голос прозвучав глухо, як у самого Данила. Відчувала вона, що й шкіра її бліднішає, як мертвецька, і очі западають та блякнуть. Руки опалим листям безсило лежали на колінах.

- Як навіщо? — голос Данилів зміцнішав, вперше зачулась у ньому майже жива пристрасть і сила. — Ступити на рідний поріг, обійняти кохану дружину, вірну свою голубку...

Говорячи, вже він піднімався з-за столу, тягнучи до неї довгі білі руки. Маріїне серце, що стислося було до болю, вогненним птахом стріпнулося, пориваючи її геть, від смерті. Жінка кинулася до божниці, зірвала святу ікону й обхопила її руками. Голос повернувся до неї, й вона мішала голосіння з молитвами, відганяючи злого духа.

- Не поможе! — тільки й засичав пан Данило, нахилившись над нею. Вирвав ікону, схопив за плече, студив обличчя й шию мертвим диханням...

... Пронизливий крик немовляти розбив ніч на скалки. Мрець застогнав, схопився за рану, що знов стала кровоточити, і мов розчинився в передсвітанковому повітрі.

- Пані, моя пані! — Ганка стояла в дверях з малою дитиною на руках і з жалем та жахом дивилася на свою господиню. Марія підійшла до люстерка: звідти глянула на неї сива, вмить постаріла жінка.

Дитя плакало болісно й розпачливо, ніби вперше осягло зло цього світу.