Я тут

Ти просив мене повернутися. І ось я тут. А ти наче й зовсім не радий…

Я знала, що легко не буде. Все змінилося. І ми теж. Я прекрасно це усвідомлювала. Я розуміла, чому ми проводимо вечори в повній тиші, чому твій потьмянілий погляд проходить просто повз мене, чому ти не обертаєшся, коли я підходжу ззаду і завмираю, не наважуючись доторкнутися твого плеча. Ми не могли повернути все те, що втратили. Але залишатися поруч могли. Мені було цього достатньо.

Я не знаю, скільки часу минуло, перш ніж ти знов почав усміхатися. Місяць? Три? Шість? Я немовби втратила лік часу… І хай усміхнувся ти тоді не мені, а якимось своїм думкам, я все-одно раділа. Мені здавалося, це добрий знак. Мені здавалося, ти думав тоді про мене. Помилилася...

Скажи, любий, коли ти перестав про мене думати? Коли ти мене розлюбив?

«Добраніч, Сонечко». Два слова на екрані твого смартфону. Я побачила їх, випадково заглянувши тобі через плече. Справді випадково — у мене ніколи не було звички контролювати тебе. А у тебе не було звички ховатися. Ми завжди вірили одне одному. Ми були щасливі разом. Колись… А тепер ти називав «сонечком» іншу.

Я не плакала. Не влаштовувала істерику. Навіщо? Та й хіба б я змогла?

Ту ніч я провела у вітальні. І наступну. А потім ще одну, і ще, і ще. Я більше не могла примусити себе увійти до нашої спальні.

Чи спав ти тієї ночі, коханий? Бо я — ні. Я сиділа до ранку на підлозі посеред вітальні і не могла відірвати погляду від нашої весільної фотографії, що стояла в рамочці на столі. В голові крутилася лиш одна думка: їй там більше не місце.

Мені хотілося то розбити її, знищити, щоб лишилися самі лиш осколки, як від нас з тобою, то навпаки, схопити і притиснути до грудей, як найбільший скарб. Та правда була в тому, що я не могла до неї навіть доторкнутися. Я не могла зробити анічогісінько — надто слабкою була. І ненавиділа себе за це. Навіть більше, ніж тебе, за те, що ти робив зі мною. Хоча знаєш, я готова була усе пробачити, якби ти зупинився.

Але ти не зупинився.

Одного недільного вечора вона переступила поріг нашого будинку. Ти увійшов слідом — такий щасливий, такий радісний. Я вже й забула, що ти можеш бути таким. Вона теж здавалася щасливою…

«А як же я?!» — хотілося закричати мені. Та я стояла мовчки в глибині темної вітальні і просто дивилась на вас, дивилася, як ти допомагаєш їй зняти пальто, вказуєш рукою в бік кухні, і вона, мило усміхнувшись, робить крок туди. Як наважився ти, той, хто клявся до скону любити мене, чинити тепер ось так? Як?! Палаючи люттю, я кинулася до столу, до фотографії у рамочці…

Брязкіт розбитого скла обірвав ваше щебетання на кухні, і за мить ти вже був на порозі вітальні. Ще мить і кімнату осяяло яскраве світло — ти натиснув вимикач і тепер розгублено дивився на нашу фотографію, що лежала посеред кімнати, і на розбиту рамку поруч. І чому ти, любий, раптом так зблід?

— Алю… — Ти дивився прямо на мене. І не бачив. — Це… це ти?..

Розгублений. Наляканий. Але мені тебе більше не шкода.

— Все гаразд, дорогенький?

«Сонечко» обізвалося, відмітила я подумки і стисла долоні в кулаки. Моя лють росла, а з нею росла і моя сила. Ох, як довго я про це мріяла! Щоправда, раніше я просто хотіла змогти тебе обійняти, а тепер прагнула іншого…

Пронизливий жіночий крик розірвав напружену тишу, що залягла в будинку, і відразу стих. Мабуть, і трьох секунд не минуло, як ти влетів на кухню. Хвилювався за неї? Правильно.

Вона — твоє «сонечко» — лежала на підлозі горілиць, з грудей її стримів ніж, а навколо тіла розтікалася темно-червона калюжа. Ти зблід сильніше, відкрив рота, ніби намагаючись щось сказати і відразу закрив, так і не зумівши видобути ані звуку. А потім підвів погляд і нарешті побачив головне: «Зрадник» було написано на стіні. Її кров’ю. Моїм почерком.

— Алю… — Твій голос тремтів від жаху. — Алю, ти… ти тут?

Звісно я тут.

Ти ж сам, ридаючи над моєю труною, просив мене повернутися.

А тепер чомусь зовсім не радий.