Не визирай у вікно

Колись Матвій після робочого дня полюбляв умоститись у крісло та зі склянкою джин-тоніка безперервно тупитись у вікно. Старий горіх привітно стукав гіллям до його лоджії на другому поверсі, а струнка вишня берегла цей закуток будинку від надмірного сонця. Матвія приваблював той незайманий спокій потойбіч квартири. Та це було колись. Допоки сама думка про вікна не стала для нього втіленням усюдисущого жаху.

Якось увечері, всівшись на звичному місці, Матвій завважив чоловіка, що нерухомо стояв під вуличним ліхтарем. Відсьорбнув напій та уважно оглянув усе довкруж, перш ніж знову спинити погляд на дивакові. Відстань заважала розгледіти чоловіка краще. Матвій запевнив себе, що той когось чекає; вийшов на світло, щоби його одразу помітили в огорнутому сутінками дворі.

На ранок, тримаючи чашку кави, Матвій намагався вільною рукою відсунути завіси. Звичний ранковий ритуал, коли кожна дія видається позбавленою сенсу. Щойно дійшов до середини, як чашка вислизнула. Гаряча рідина хвилею накрила ноги. Навіть пекучий біль не зміг пересилити холод у жилах від побаченого. Той самий загадковий чоловік стояв посеред дороги. Сонячне світло безнадійно розбивалося об його циліндр та довге чорне вбрання, немовби невідомець був лише тінню. Цього разу візаві стояв ближче до узбіччя, ніж минулого разу, проте досі не достатньо близько, щоби Матвій роздивився його обличчя.

З нотою тривоги на душі Матвій відійшов од вікна й визирнув у нього ще раз перед виходом із дому. Незнайомець тепер стовбичив на тротуарі, порешечений тінню від листя поближнього дерева. Нота, яка промайнула на душі до цього, заграла справжніми церковними дзвонами.

Дивно, подумав Матвій, адже церква навпроти будинку востаннє била у дзвони ще коли він ходив до школи. Жахливі речі коїлися довкола непримітної церквиці. Матвій чудово пам’ятав той день, коли родина зареклася її відвідувати, так і не пояснивши причину. Проте чутки у дворах завжди ширяться швидко. Хтось казав, що місцевий священник вчиняв брудні справи, і щойно його викрили — утік. Інші — що його полонив лукавий і він наклав на себе руки. Argumentum ad Temperantiam.

На вулиці виявилося безпечно. Неначе все побачене — витівка розбурханої джин-тоніком уяви. Скільки він учора випив? Дві? Три склянки? Матвій міг і далі втішати себе надмірною пристрастю до алкоголю, допоки в робочому кабінеті не підійшов до вікна. Подих перехопило лише на мить, одначе здавалося, що він задихається цілу вічність. Невідомець стояв посеред велелюдної вулиці під акомпанемент церковних дзвонів і тримав у руках запалену свічку. Мінливі перехожі з’являлися й зникали, та цей один був непохитним. Константою. Сталою Планка. Неначе вкопаний камінь, навколо якого змінювалися цивілізації. Його риси ставали дедалі виразнішими, як і жах усередині Матвія. Серце несамовито шаленіло в грудях, коли він побачив на обличчі дивака забитий догори дриґом хрест. Два цвяхи впивалися прямо в очі, третій загнали над верхньою губою, четвертий — у чоло. Кров застигла на його блідому обличчі та сивій бороді. Понад нею виблискував золотий ланцюг, що звисав із хреста й обгортав шию. Хрестолиций. Так нарекли його в численних оповістках мешканці двору.

Правда й справді ховалася посередині. Священник приносив у жертву забутим богам випадкових гостей церкви, зникнення яких не помітили б місцеві. Утім, коли поліція взяла слід, що вів до таємничого культу, священника знайшли мертвим у його ж церкві. Він був зв’язаним на вівтарі з прибитим на обличчі хрестом. Матвій чув од завсідників, що їм ввижався у вікні Хрестолиций, ніби полюючи на тих, хто ходив на його літургію. Згодом усі вони покинули цю місцину, тож Матвій також узяв із них приклад. А втім, куди б його не занесли попутні вітри, де б він не глянув у вікно — на вокзалі чи в салоні машини — усюди бачив його моторошне обличчя, яке зазирало з того боку все ближче й ближче. Fata viam invenient.

Пізнього вечора неділі Матвій повернувся з роботи до свого номера, де, як гадав, вікна надійно зашторені. Він і не підозрював, що за прикрою волею долі прибиральниця познімала завіси, щоби випрати, а нові повісити не встигла. Жбурнувши сумку на ліжко, Матвій мимохідь позирнув у бік вікна. Одразу за ним, немов майстерно написаний портрет, маячіло потворне обличчя Хрестолицого, освічене проклятим вогнем свічки.

У понеділок Матвій не вийшов роботу. Як і в усі наступні дні.