Музика на кістках

Все почалося зі слів:

– Продано!

У хрущовці набилося народу, що ніде було повернутися. Всі зібралися на благодійний аукціон імені відомого піаніста, Олекси Гавроша. Померлий, який пішов з життя при незрозумілих обставинах, не залишив заповіту, тож зараз його майно роздербанювали вчорашні друзі, серед яких був і я.

– Можеш забирати свій виграш, – дівчина, яку звали Мариною, кивнула на коробку, забиту вініловими платівками. – Не знала, що у тебе настане совісті прийти сюди...

– Ми з Олексою, земля йому пухом, завжди були суперниками, як у творчості, так і у любові, – я посміхнувся їй. – Так, я отримав місце у оркестрі замість нього. Та чи це має зараз значення?

Марина мало не задихнулася. І швидко відвернулася... Щоб що? Прикрити сльози?

– Як ти можеш... Після того він так і не оговтався, і врешті-решт наклав на себе руки! І це все за тиждень до того, як ми мали одружитись... Тож забирай і вали звідси.

Я гмикнув. Напевно, Марина не згодиться сьогодні повечеряти. Що ж, задовольнюся і вінілом.

Вечір я витратив на те, щоб розібрати коробку. Я мав визнати, що меломан з Олекси був так собі – він в основному тримав записи класичних композиторів. Суцільна нудьга.

Та, коли нарешті я добрався до дна, то побачив щось дивне – рентгенівський знімок. Що він робив разом з музичними записами? Взявши його у руки, я помітив діру усередині. Саме так виглядав радянський «самопал» – чого у часи дефіциту тільки не вигадували, щоб обходити цензуру. Музика на кістках, хех.

Зацікавившись, я поставив знімок у свій «Торенс». І дійсно – заграла простенька тема на піаніно (Пам-парам-парам-пам-пам) та пісенька:

Зайчик маленький не спав уночі,

Йому не давали заснуть деркачі.

Зайчатку нарешті урвався терпець,

Відтяв собі вуха під корінь, та й грець!

Це мала бути дитяча п’єса? Та продовження перекрив сильний шум, якість запису була жахливою. Трохи почекавши, я почув, як крізь завади пробиваються ритмічні високотональні звуки.

Згодом я почав підозрювати, що маю справу з таємною шифровкою, на кшталт воєнних – дійсно, кому після «віршика» прийде у голову продовжувати слухати таку нісенітницю? Це б пояснювало, чому Олекса тримав платівку у своїй колекції. Та звідки він її взяв?

Дні, місяці я носився з цією ідеєю. Слухав платівку знов і знов. Нарешті на чорному ринку я знайшов старий дешифратор часів Другої світової. Після випадкового підбору мені нарешті вдалося замість набору звуків почути, як якийсь спокійний баритон повторює набір випадкових чисел. 3... 18... 12... 14.

Що ж... Це вже щось. Та переставивши голку на початок (все ще з увімкненим шифратором), замість знайомої пісеньки я почув дещо інше:

Поросяті не сиділося на місці,

На стільці ковзав він і вертівся.

Змусили бідного встати сторчма,

Накинули зашморг, то хай постриба!

Я не дослухав платівку до кінця – в очах потемніло.

Прийшов до тями я вже у ванній, з натягнутим на шию шкіряним поясом. Панікуючи, я відкинув його подалі. Платівка все ще грала в кімнаті, звук був на диво чітким. Коли я зупинив її, то нарешті усвідомив, що саме на ній було знято.

Зі знімка на мене дивився людський череп з залізним предметом, що стирчав із вуха.

Я відразу набрав Марину. Почувши її сонний голос («Котра година? Друга ночі?»), я без вступу запитав:

– То як саме помер Олекса? Розповідай, швидко!

Судячи за все, вона була ошелешена, що навіть не сперечалась.

– Він проштрикнув собі обидва вуха складаним ножем. А потім перерізав горлянку. Йому завжди нарікали про поганий слух...

Знесилений, я кинув слухавку.

Коли сутеніє, я чую із кімнати, де стоїть вимкнений – так, вимкнений! – програвач, напівголосні звуки піаніно і дитячі голоси, які співають одну й ту саму пісеньку. Вони пророкують мені щось недобре. Цього вечора біля свого під’їзду я побачив малюнок поросячого рила, накреслений кольоровою крейдою.

Я також зрозумів, що то були за цифри. 3 і 18 - це вісімнадцяте березня, день, коли помер Олекса. Наступні – чотирнадцяте грудня. Завтрашня дата.

Смішніше за все те, що я так і не зміг викинути ту прокляту платівку. Зараз вона надійно схована. Та коли я дивився на неї востаннє... То побачив, як рентгенограма змінилася на знімок шиї, вивернутої під неприроднім кутом.

Я тримаю свій пояс під подушкою. Але зараз я певний, що коли я нарешті наважуся, останнім, що почую, буде дурнуватий віршик.