Дівчачий Монгол
Ігнат вимкнув свій комп'ютер і подивився на годинник. Він показував за чверть п’яту. Час стояв на місці... Скільки? Десять днів? Місяць? Два? Ігнат підозрював, що ці питання втратили будь-який сенс. Якщо світ помер, то закономірно, що і час також – або принаймні загубився десь у темряві ночі.
Ігнат пішов навпомацки на кухню. Діставшись до стіни, він клацнув вимикачем. Зорові рецептори розрізав дикий біль. Оговтавшись, хлопець жадібно висушив стакан із прісною водою. У пляшці залишалось менше половини – треба перевірити мансарду. Централізоване водопостачання вже давно не працювало – з крану йшла тільки якась густа жижа темно-бордового кольору. Ігнат не ризикував її пити.
Він іноді замислювався, чому ж електрика досі працює. Як і Інтернет. Та про це краще не думати. Ні. Останнім часом хлопець використовував комп’ютер хіба для того, щоб пограти. А також не слід було забувати про головне правило.
Не виходити з кімнати. Ні в якому разі. І нікого не впускати також. Завжди лишатися на самоті. Інакше ВОНО прийде за ним. Вичікує ззовні.
Для Ігната самотність не становила велику проблему. Раніше його як тільки не називали – «задротом», «ноу-лайфером». «Хіккою». В тому числі власні батьки. Після того випадку в школі він порвав із зовнішнім світом назавжди і не шкодував про це. Власне, він майже і не пам’ятав, як виглядає те «зовні». Можливо, саме тому вдалося протриматися так довго. Чого не скажеш про батьків. Іноді вночі Ігнат чув, як вони кличуть до себе, та він незважав.
Йдучи до мансарди, Ігнат щось помітив краєм ока у ванній кімнаті. Наче якась сіра покручена гілка висовувалася з-за краю сніжно-білої поверхні. Ввімкнувши світло, Ігнат довго стояв на порозі, вдивляючись, поки очі не набрякли, та нічого не побачив. Але образ (то була не рука мерця, не рука, не рука) ще довго не виходив у нього з голови.
Нагорі, у мансардній кімнаті, хлопець увімкнув ртутну лампу денного світла, яку відразу обліпив рій метеликів – Ігнат не знав, звідки вони завжди бралися, та це спрацьовувало. Недбало зібравши їх у жменю, Ігнат розпихав живі грудки по кишеням піжами, і відчув своїм тілом, як вони там тихо копирсаються. Стічне відро стояло сухе, як і день до того. Дощу давно не було, тому слід було збільшити інтервали прийому. Що ж, принаймні, сьогодні він не залишиться голодним.
Мансардне вікно було запнуте щільною мішковиною, як і всі вікна у квартирі, тому у приміщенні завжди був морок. Та Ігнат побачив, що там, де у вікні раніше нічого не було, з’явилася діра. Може... Варто було б...
Наступне, що він зміг усвідомити, це те, що дивиться крізь отвір у тканині. Звідси було видно шматочок неба і вулицю, покритих щільним шаром туману. А в далечині Ігнат побачив... Побачив... Ні. Побачили його.
Він зірвався назад, у безпечну темряву, до своєї кімнати. Та було запізно. До нього донісся звук вібрації мобільника. Старенький кнопковий Sony Ericsson розривало від повідомлень. Взявши його в руки, Ігнат побачив, як приходять сотні смс-ок із незнайомих номерів.
І у всіх був один і той самий зміст. «ПОДИВИСЬ У ВІЧКО.»
Запала тиша. Повільно наближаючись до дверей, Ігнат почув хіба своє збивчасте дихання. Відкривши засув, хлопець побачив щось на кшталт бархатистої вологої завіси, яка ритмічно підіймалася і опускалася. Може, усього-навсього протяг на сходовому майданчику ворушить якийсь бруд?
Та матерія збурилася ще раз, та Ігнат побачив, як повільно, наче у формаліні, випливає людське око і витріщається на нього крізь лінзу. У двері почали стукати чиїсь руки – не одна і не дві, проте десятки рук. Вони звертались до нього. Голоси тата й мами, які запевняли, що нарешті повернулись додому. Голоси давно зниклих друзів. І голос тої дівчини зі школи, яка його зрадила.
Мобільник засвітився знов. «ВІДЧИНИ НАМ. ЗАВЕРШИ ЄДНАННЯ.»
«Ні, не думаю». Він подумав чи сказав це вголос? Неважливо. Його почули.
Ігнат зачинився у ванній кімнаті – місці, де він проводив бессонні ночі. Треба заснути, і все скінчиться. Треба подивитись, чи залишилось снодійне.
Та, скільки б він не ковтав пігулки, не міг відігнати від себе те, що побачив крізь вікно.
Над містом здіймалася величезна башта з плоті і кісток. Вона дихала й росла. І дивилася на нього крізь нудотні випари туману двома величезними, як прожектори, очима.
Вона дивилася на нього прямо зараз.
