Карма

Він прийшов до себе і спочатку довгий час не міг зрозуміти, хто він, де він і що сталося. Потім, потроху, почала повертатися пам'ять, але не цілком. Він пам’ятав парк, як підстерігав свою чергову жертву, як все пішло не по плану, бо дівчина виявилася спортсменкою, як мінімум КМС з якихось бойових мистецтв, бо вона його, здорового мужика, почала бити як малу дитину. А потім він вихопив ніж, та вона швидко його вибила, але одразу ж підхопила з землі, і… В голові промайнула думка: «Я помер? Та ні, я ж відчуваю як свербить вухо!», і не відриваючись від думок, він пошкрябав вухо ногою. «Ногою?? Я пошкрябав вухо ногою??». Він нарешті здогадався відкрити очі, і побачити... Побачити собачі лапи замість людських рук.

***

Вони двоє бігли по парку, і цей балакун, який також був колись людиною, але зараз так же реінкарнував в собаку, як і завжди, безупинно говорив, причому різні дурниці.

— От ти реально ше не в курсах, ти ще дуже мало тут, в собачому тілі, ти мало що знаєш. Короче, тут такі слухи ходять, що після смерті ми, люди, всі перероджуємося в собак, прикинь. Але добрі люди народжуються маленькими собачатами в сім’ях хороших людей, а от душі поганих людей одразу вселяються в тіла вже великих бродячих, нікому нахер непотрібних, собак. Прикинь.

— Прикинув.

— А ще кажуть що далі, ну, типу після собачого, ну, типу нашого, бродячого-собачого життя, ми перероджуємося в глистів, ті хто добре жив собакою потрапляють в пузо любителів солодощів, і живуть там в своє глистяче задоволення, як в раю. Ну а погані, прикинь, потрапляють в шлунки любителів гострого.

— Та ну, чувак, це вже зовсім дурня повна.

***

—Вась, гля який пес.

— Може його покормимо? Він же точно бродячий, певно що голодний.

— А якщо вкусить?

— А ти легенько кинь біля нього палкою, якщо він злий, то він загарчить, а якщо мирний, то злякається, то можна буде і покормити.

Він дивився на двох хлопчин, з виду років чотирнадцять-п'ятнадцять, і думав: «Сука, тупі ідіоти, вони вирішили зачепити бродячого пса, і навіть не здогадуються що в його тілі знаходиться моя душа! Ну нічого, при житті, ну, людському житті, я лиш убивав, але тепер ще й скуштую на смак людського м’яса!». І він кинувся вперед, але один з хлопчин відреагував на диво швидко, і підхопив з землі хоч і суху, але все ж масивну гілляку. Глухий удар.

***

Як добре! Гойдає на хвилях, в теплі, до тіла торкається щось ніжне! Прямо як в материнському лоні, лиш набагато просторніше! Відчувається все своє тіло, довге, тонке, сповнене енергією. В голові пролітає думка: «Я ембріон? Я знову народжуся людиною?». А потім помічається збоку ще одне таке ж саме створіння, витончене, світле, ідентичне. Це що, близнюк якийсь, чи що? Треба спитати.

— Чуєш? Ти що, мій брат? Близнюк?

— Ти дебіл? Я тебе взагалі вперше бачу.

— Ну навіщо так грубо?

— Бо ти явно був виродком в попередніх життях, якщо потрапив сюди.

— А де ми?

— В Китаї. В провінції Сичуань. Скажу навіть точніше, ми глисти в шлунку місцевого кухаря, який обожнює готувати Хо Гуо, найгостріше в світі фондю з овочами і м’ясом, і їсти його любить, дуже любить. Щодня! І скоро в нього обід. І знаєш що я тобі скажу? Краще би ми з тобою потрапили в пекло!