Камера зберігання

Дев’ять місяців тому їй здавалося, що бачить у дзеркалі святу. Жінку, благословенну самими небесами за свою чистоту.

Сьогодні перед нею лише розмиті хворобливо жовті плями. Відображення, із позолоченої ікони, перетворилося в нікчемний дитячий малюнок, покинутий у садку під дощем. Тепер вона витріщилась на дезркало, чимдуж намагаючись відшукати там себе. І що сильніше вона напружувала очі, то стрімкіше тав її макіяж, сповзала з кісток і м’язів шорстка шкіра. І як би вона не намагалася розгледіти в каламутній калюжі дезркала знайомі форми свого обличчя, до відображення більше ніколи не повернеться людина.

Вона подумала посміхнутися, але, замість білосніжних зубів, світилася темрява порожньої глотки. Вона пробувала вгамувати судоми м’язів, звиваючись хробаком у забитій слизькими оселедцями консерві, але з кожним рухом її пронизували іржаві голки. Вона намагалася набрати в легені побільше повітря, аби заспокоїти запалення свідомості, але з кожним подихом ніжні стінки наповнювалися лише смогом цієї дірявої пастки для щурів. Усе світле й чисте з жалісним свистом витікало крізь щілини в колись білосніжних стінах.

Вона зяюча свіжа рана серед тісної порожнечі кімнати, що невблаганно пульсує, засліплюючи усе кривавим сяйвом і забризкуючи поверхні своїм липким гноєм. І щось продовжувало колупати ніжне м’ясо. Ці малесенькі, повикручувані пальчики щоразу повільно й обережно відривали суху, цупку шкірку своїми ще м’якими нігтиками, стежачи, як вона відтягується, як повільно проступає на волокнах кров і плазма.

І знов їй здасться, що вона зашкарубла, вкрилася теплою плівочкою й наростила усі порізи, коли, опустивши очі кудись на груди, вона знову побачить ці великі, набряклі небесні оченятка. Вони дивляться на неї, здавалося б, із усією можливою любов’ю, яка б могла вміститися до цього маленького хворого тільця. Але вона бачить лише йолопську порожнечу двох склянок: такі гірко прозорі й порожні, як пляшка випитої горілки. І так їй хочеться вишкребти їх.

Вона стільки місяців молила дати їй сил, аби нарешті почути як шкваркнуть луснуті очі. Як довго вона стояла, опустившись на вже червоні коліна, на гнилому паркеті, тривожачи мертве, густе повітря своїми голосіннями, благаючи про допомогу. Благаючи, аби щось допомогло їй нарешті почути хрускіт ще не зрілого черепа між своїх м’яких пальців. Але маленькі губи не відпускали впалих, твердих грудей. Вони висмоктували з неї будь-що, але не молоко. Вона була впевнена.

І вже давно її кадик вичавлений, а ніжні хребці луснули. І не пам’ятає вже вона як це, коли мозок не витікає з вух кривавою юшкою. Але ті спотверні руки, що дитячим жиром наросли на вигнутих, в’ялих кістках, продовжували ніжною шаллю звиватися навколо її шиї та стискати. Обіймати гладким шовком і чавити, поки вона не заплаче, поки очі не вилазитимуть зі своїх ямок.

Очі. Такі світлі колись, кришталеві очі перетворилися на два мілких, брудних омути, вкриті молочною плівкою пластику. І чим гірше вона бачить, тим краще чує це скавучання покинутого цуценяти з кутка своєї кімнати: це огидне голосіння десь ззаду, що виривається з маленького, недорозвиненого тільця, а звучить так по-моторошному зріло. Іноді воно нагадувало жалісливі крики кошенят у мішку, яких щойно занурили під воду; іноді той плач та нерозбірливе белькотіння більше звучало як жирний бульйон, що закипів і пускав в’язкі бульки. Іноді це змушувало її труситися. Як щось таке людське, може бути таким огидно тваринним?

Гострий сміх скаламутив тишу завмерлої кімнати. Вона різко піднялася зі стільця перед дзеркалом і судомно озирнулася – порожньо. Високим нотам невгамовного відчаю акомпанували хрускіт затерплих суглобів і гудіння мертвого повітря в стінах. У кімнаті була лише вона, дзеркало і колиска в кутку. І міцно затиснуте в слабкій долоні холодне залізо ключів від камери зберігання. Скарб полегшення.

Сміялася лише вона.

“Виродок. Потвора. Плід гріху.”

І падаючи на обм’яклі коліна, задихаючись та звиваючись від болю сміху, що лускає м’язи живота й скручує нутрощі, їй наостанок все ж таки стало цікаво: коли настане час і камеру зберігання муситимуть відкрити, чи впізнають у тому перекошеному малесенькому обличчі її? чи маленьке затерпле тільце, що так легко відходитиме від кісток, лягатиме в їхні руки так, як колись лягало в її? чи опариші, що згодом прориють собі затишні нірки в ніжній плоті, виповзуть і складуть на поличці камери зберігання її ім’я?

Чи завмре кострубатий ротик, намагаючись вимовити своє перше “мама”?