Кріт

Я надійно сидів притулений до своєї маленької землянки-нори – темної спальні. Моя кімната була такою вже давно: волога, пахла землею й вкрита сміттям. Не пам’ятаю як довго вже тут ховався, налякано притисшись плечима до холодних цеглинок кутка і судомно перестрибуючи очима із сторони в сторону, як наляканий, забитий ногами, пес. Але я не боявся, хоча й знав, що вийти за межі цих стін мені ніхто не дозволить.

Крізь вузькі щілини-рани стін просочувалося лише гостре, біле світло місяцю: ця брехлива стара повернулася до мене своїм зморщеним, дірявим обличчям. Вона вирячила на мене свої набряклі бородавки й облизувала мою підлогу, стіни й меблі кострубатим, загостреним язиком. І я знаю як це. Колись я дозволяв їй облизувати мене, вичищаючи мої пори, здираючи мій захисний шар бруду й слизу. Вона виїдала з моєї шкіри хробаків. Але сьогодні ця схиблена хвойда самотньо плаче, впускаючи зірки й, у відчаї, слинячи вікна. Більше вона не обходить мене. І усе, вкрите чимось в’язким і мокрим, блищало й ніби рухалося.

І я й гадки не маю як давно сидів тут, пильно стежачи, як одяг на підлозі розпливався у вогкі калюжі; як шафи й ліжко то витягувалися, то скручувалися, танцюючи в темряві; як гілки дерев, що, здається, проросли крізь вікна, відчайдушно тяглися за мною; як стікали зі стін фотографії, неприємно чвакуючи, крапля за краплею падаючи на підлогу; як розкидані криваві серветки й брудні обгортки підкрадалися все ближче, силуючи задушити мене; як підлога нахилялася, ніби гойдалка, перекидаючи порожні пляшки, розпорошуючи скло — святкове конфеті. Тут було казково. Але увесь цей час він був тут.

З кожним подихом я відчував, що щось заважає мені набрати повітря. Щось всередині розштовхувало гладкі стінки органів, стискаючи їх, заважаючи мені добре вдихнути. Воно час від часу гамселило мої ребра і пробивало собі шлях назовні. Я відчував ці поштовхи, як судоми, десь у шлунку, під шкірою.

І мабуть, декілька місяців тому, подивишись вниз на свої груди, на свій живіт, я б злякався, побачивши, як моє тіло вкривається пухлинами, що плавно переміщуються, десь впадаючи ямками, натягуючи тонку шкіру. Але сьогодні я лише чекаю. Боятися вже просто немає сенсу.

Він рухався всередині мене, а я вірно чекав, поки поверхня тіла вкривалася пузирами й шкіра попередливо тріщала, збираючись от-от порватися. Я нікчемно намотував мутну слину й соплі собі на руки, ковтаючи, захлинаючись у кислих сльозах, поки він хазяйнував серед моїх нутрощів. Я відчував кожен його найменший порух. Він іноді ніжно лоскотав мене. Пестив своїми маленькими лапками й кігтиками мою печінку, серце й шлунок. А іноді він розлючено гатив кістки, вередливо смикав моїми судинами, як мотузочками від ляльки, і перемішував, взбивав мене зсередини, готуючи собі на ранок омлет.

І я, мізерний слимак, безнадійна купка гною, міг лише безпорадно прислухатися, як він вмощує собі затишний, темний лабіринт нір у мене в голові. Він неквапливо перебирав звивинами мозку, як гнилими овочами на ринку, коли я міг лише безглуздо гамселити самого себе по голові. Я міг лише шкрябати своє обличчя, поки мої руки зісковзали з понівеченої шкіри, вимазаної потом і слізьми.

Я, волосинка за волосинкою, рвав свій скальп, бо він так сказав мені. “То черви. Черви проїли твоє чоло”,–шепотів він, зручно вмостившись серед кривавої каші в моїй голові. І справді: сідуваті влосини й ще живі цибулини пульсували й звивалися навколо моїх пальців відгодованими білими опаришами.

“То не очі,–підказував він мені крізь щілини моїх тріснутих кісток.– Хтось напхав тобі битого скла у голову!” І раптом у очних ямках засвербіло. Намагаючись звільнитися від болю, що різав повільно, тупим столовим ножем, я миттєво занурив свої пальці до отворів. Слизькі кульки постійно вислизали. Я розпачливо начавлював їх на свої нігті. Вони кололи й різали мою шкіру, але завжди вислизали. Завжди вислизали.

“Ти самотній,–байдуже позіхнув він і прокрутився, змащуючи своє футерко моїм соком, моєю кров’ю, моїм брудом.–Але незабаром усе мине.” І він мав рацію.

Я – притиснутий гарячою шкірою спини до шорсткої, крижаної стіни, шукаючи своїми сліпими кульками-очима кусень скла побільше – справді був самотній. І я, легко й неуважно шматуючи власний живіт, руки, стегна кришталево чистим уламком і виловлюючи власні судини зламаними, брудними нігтями, був щасливий, що моїй самотності нарешті настане кінець.