Добрий вечір з Колядою!

Із заходом сонця, незважаючи на мороз, селяни заметушилися. На центральній площі, біля автобусної зупинки, зібрались чоловіки. Хто в кожухові, що ще з діда знятий, а хто в новій куртині. Той з глеком стоїть, інший з тацею накритою.

– Дай Вам всім здоровля! – привітався чорнобородий чолов’яга, тримаючи невеликий сніп у руках.

– І Вам того ж!

– Як бачу, всі зібралися. Рушаймо!

Чоловік зі снопом очолив натовп та заспівав, а усі за ним:

Сонце, весну приведи,

дай цілющої води.

Щоб родило все у полі,

нам зерна було доволі.

Повний льох та ще комора.

Не було б худоби мора.

Так вони йшли пустою вулицею, хоча у кожній хатині горіло світло. Чоловіка зі снопом обігнала шістка хлопчаків. У накидках з овечих шкур, верхи на коцюбах, вони витанцьовували на всі боки ведучи за собою інших.

В полі, наприкінці вулиці, що привела до меж села, виднілось три вогнища. Там ріс терновий гай. Густий, з переплетеними, голими гілками. «Тернова підкова» – так називали ці дерева місцеві. Ось на тій галявині у середині «підкови» і горіли вогнища, один по центру, а інші спереду, утворюючи точки рівностороннього трикутника.

Хлопчаки, виґарцьовуючи на коцюбах, першими увірвалися на галявину. Пробіглись тричі навколо вогню, та вклонились кам’яній будівлі, що стояла в тернових хащах напроти входу. Стіни будівлі, з’їдені часом та мохом, зачаровували. Кам’яні двері виглядали такими важкими, що й п’ятеро чоловіків не відчинять їх.

На галявині, окрім хлопчаків, що продовжували скакати, зібралися жінки. Вони від заходу сонця виконували свою частину ритуалу. Чоловіки поступово заповнювали галявину. Кожен, спочатку вклонявся кам’яній будівлі, а потім жінкам. Усі дванадцять таць, що святково пронесли селом, залишили біля найбільшого, центрального вогнища.

– Добрий вечір з Колядою! – привітався із натовпом чорнобородий чоловік зі снопом.

– Нехай Діди благословляють! – відповіли усі.

Вклонився, поставив сніп до принесених посудин. Сніп із колосся різних зернових, перев’язали вимитими кишками. Зі всіх таць прибрали хустки. На одній лежала печінка, на іншій легені, серце, нирки, глек із кров’ю, шлунок начинений пшеничною кашею та домашній хліб, щойно з печі. Всі дари парували на морозі.

Біля фаршированого шлунку та хліба почали пританцьовувати декілька жінок. Підв’язані соломою, схожі на живі снопи, вони квоктали, як ті квочки, усіляко наслідуючи їх повадки, та пищали мов курчата:

Пі-пі-пі

Дай домашньої птиці,

як на полі пшениці.

Пі-пі-пі

Прийми жертву нашу,

дай велику пашу.

Коли жінки завершили свій танок, чорнобородий узяв сніп.

– Ми молимо, Вас, про врожай! Даруйте щастя у наш край! – з цими словами чоловік тричі підніс сніп до вогню. Сирі гілки затріщали у вогнищі.

– Відчиняйте двері та вносьте дари!

Хгииии!

Десяток чоловіків ледь розчинили двері. Вологе, тепле повітря парою вийшло на мороз. У темне приміщення вело три сходинки, в декількох кроках від яких, у глибині, виблискував великий плаский камінь, а за ним повна пітьма. Усі страви зайняли місце на камені, замість покритого щільним шаром пилу пустого та старого  посуду. Останнім занесли сніп, знову тричі кланяючись будівлі.

Зачинивши двері селяни продовжили співи та замовляння навколо вогнища. Наближалась дванадцята година ночі.

– Добре, доню, що ви з чоловіком змогли вибратися до нас на свято, – чорнобородий обійняв дівчину, що стояла на самоті.

– Ти ж залишишся у мене до приходу весни?

– Звичайно. Я дуже рада, що жереб припав саме нам.

– Ось і чудово, – він поцілував доньку у лоба. – В такому випадку врожайних років буде більше.