Зацькований Даґон
Після автотрощі Роман пошкодив барабанні перетинки. Спочатку, невелика втрата слуху дошкуляла, та поступово все ставало на свої місця. Навіть більше, Роман чув краще ніж до того.
– Аварія, тобі, нові вуха подарувала, – жартували друзі.
Проте, дуже швидко, надзвичайний слух став нестерпним. Шум міста не давав спокою. Автівки з їх двигунами, безліч людей, що гуділи мов ті бджоли. В якийсь момент і від метро відмовився, барабанні перетинки були готові розірватися, коли під’їздив потяг. Що вже казати про безперервне відлуння у цих сучасних печерах.
За порадою лікаря, вирішив відпочити на природі, у батьківському будинку. Покликав і дружину з собою.
– На ці вихідні я приїду. Але потім залишишся сам. Мені відпустки зараз ніхто так просто не дасть.
На тому і згодились.
Невеличка сільська хатина, мовчки зустріла господарів, побіленими стінами та облущеною фарбою на дверях. Колись сині, зараз вони вкрились мережею тріщин. Там, де синя фарба відпала, виступала зелена. Роман пам’ятав, як сам, у дитинстві, змінював їх забарвлення.
Батьки померли, та залишили будинок у спадок єдиному сину. Колись жваве подвір’я, тепер гріло Романову душу своїм спокоєм та тишею. Увесь день витратили на прибирання.
«Ромчику»
– Що таке, Настю? – чоловік відклав ганчірку.
– Ти про що?
– Так ти ж мене кликала.
– Ні, і слова не промовила.
– Здалось, мабуть.
У вечері біля багаття Роман вкотре розповідав дружині історії дитинства. Завжди згадував, що він сам, як і сестри, народилися у цьому будинку без допомоги лікарів.
– Ось які раніше міцні люди були!
– Може досить? Ходімо краще спати.
Вмостившись на ліжку, Роман провалювався у тенета сновидінь.
«Дзеньк»
– А ти двері зачинила?
– Так, на клямку.
– Піду перевірю.
Взяв телефон, ліхтариком освітлював собі шлях. Через засклену веранду пробивалося місячне світло. Посвітив на двері, зачинені на навісну клямку.
Тільки Роман повернувся спиною до дверей.
«Дзеньк»
Знову посвітив, все в нормі. Пальцями потягнув її донизу, вушко стримувало клямку. Двері зачинені. Зробив пару кроків в середину дому, повернувся та повторив усе ще декілька разів.
– Ти йдеш? – невдоволено гукнула дружина.
Роман світив на двері поки не зайшов у глиб будинку.
«Дзеньк»
Наступного вечора, трохи відпочивши, дружина поїхала. Роман залишився на самоті. Сусідів майже не було. Село вимирало, а з тими хто залишився не спілкувався. День видався важким, сотні справжніх бджіл гуділи навколо яблунь, що цвіли. А на вечір їх замінили хрущі, які атакували молоде листя. Від комашиного гудіння розболілася голова. Втеча з міста вже не здавалась правильним рішенням. Та з темрявою вони затихнуть.
Ліг відпочити на тапчан у веранді.
«Гррр! Гау-гау!»
– Та звідки ти взявся, – невдоволено пробурмотів Роман, готовий виганяти пса з подвір’я.
Посеред двору чисто. Обійшов навколо хати, захопивши відламану гілку. Нікого.
– Гррр! Гау-гау!
Біля воріт, напроти веранди, стояв невеликий пес. Шкірив ікла, свердлив незнайомця лютим поглядом.
– А ну пішов геть!
Гілка приземлилась неподалік пса. Той заскавчав та втік. Щоки запашіли, піднялась температура.
Усю ніч лихоманило, не давало зімкнути очей. Марив та чув безліч голосів навколо.
«Ромчику, вставай у школу»
«Я сказала пофарбуй двері!»
«Мамо, а Рома мене б’є»
«Пррр, Карий»
«Ти йдеш?»
«Алло! Любий? Що трапилось?»
«Шкода, будинок згорів до тла»
«Навіщо ти це зробив, коханий…»
Під ранок від голосів та звуків, що не затихали ні на мить, вже й не лежалось. Голова ніби розвалювалась на шматки, як банка об підлогу.
– Алло! Ти мене чуєш? – кричав Роман, намагаючись пробитися крізь безперервний гомін з динаміка.
– Алло! Любий? Що трапилось?
Тільки і зміг розібрати, як голос дружини, потонув у безлічі інших. Нестерпний біль посилювавсь. Гавкіт собак, голоси людей, навіть шум дощу у цей сонячний, травневий день – він чув усе. Звуки проникали все глибше у мозок.
Схопив викрутку. Несамовито закричав, але свого крику Роман не розібрав. Його продовжували заглушувати тисячі звуків, що надходили до голови незрозуміло звідки.
Відпльовуючи кров, що стікала до рота, Роман з напівпорожньою каністрою ліз на горище.
Вогонь швидко охопив дерев’яне перекриття. Неначе черга з автомату затріщав шифер, розлітаючись на всі боки. Чоловік, з червоною посмішкою від вуха до вуха, сидів обпершись на цегляний димар.
Серед пекельного галасу Роман розрізнив лише два звуки. Свій перший крик та цей останній подих.
