Серп

Зв’язавши з десяток снопів, спітнілий косар урвав роботу. Став руки в боки та зажмурився під розпеченим сонцем. Роззирнувся: вдалині хтось ішов шляхом до млина. Старий чи кульгавий: ледве крокує.

Гаруючи днями, живучи без сусідів, чоловік зацікавився: хто це та звідки йде, що шукає. Може, повідає новини чи звістки зарубіжні. Та він навіть байці свіжій зрадіє. Тому й окликнув подорожнього, подав знак рукою – завертай, ходи-но сюди. Той спинився. Поглянув у бік косаря та відвів голову. Косар знову гукнув, мовляв, та стій же, погомонімо хвильку і підеш собі. Тепер незнайомець обернувся всім тілом і рушив до нього. Коли підійшов – косар роздивився старезного дідугана, який, здавалося, тільки дивом ще тримався на білому світі. Йому не те що сто – всі триста років! Борозни століть позначили обличчя так, що на те гидко дивитися, тож косар відвів очі та звернувся:

— Здоров, діду! Куди це тебе несе курний шлях? Чи не до мельника йдеш, щоб у нього змолоти десяток-другий років та замолодіти? – пожартував, зраділий бесіді.

— До нього йду, до нього, добрий чоловіче.

— А що ти там забув? Бачу без мішка йдеш, отже не до млина тобі треба.

— Так, не до млина, але до мельника.

— Ет, і хочеться ж тобі у таких літах вештатися ото без діла самотою – ліпше би вдома вигрівав кістки.

— А я не сам іду.

— Так? А з ким же? Ще скажи, що з Господом під руку йдеш, – посміхнувся косар, адже дід стояв один-однісінький.

— Із собаками я йду.

— Га? Та де ж вони? Жодної не видко!

— Порозбігалися. Та й ліпше тобі їх не видіти.

— А що таке? Може, з вовками мандруєш?

— Ні, не з вовками. Трійко собак маю. Одна – безлапа, друга – безока, а третя – беззуба.

— Ото так підмога! – засміявся косар. – Яка ж тобі з них поміч? Блохи берегти? Та ж ти і сам патлатий, – поглузував, роздивляючись довжезні сиві пасма, що звисали зі старечої голови.

— Така поміч, що від першої не втечеш, як не старайся – кульгава йтиме за тобою безупинно, доки ти від страти сил не звалишся; від другої – ніде не сховаєшся: вона все одно тебе знайде, бо чує і запах і звук твій – пах подиху твого та саме стугоніння серця; від третьої – не врятуєшся.

Спершу він слухав старого з усміхом, думав, той байку травить. Але від початку розмови – жодної зміни в його обличчі та голосі. Говорив відчужено: ніби не слова казав, а приречено карбував фрази. І тому, посеред мовленого старим – посмішка зникла, а в душі заборсався страх.

І ніби не він, а хтось його тремтячим голосом запитав:

— А що ж третя?

— А третя – вона випиває, висьорбує твою душу, коли тринога тебе наздогнала та сліпа вже допомагає їй роздирати здобич.

Косар затрясся та зблід, як крейда. Ноги знерухоміли, груди швидко й високо здіймалися: там билося, мов загнане, серце.

— Т-то хто ти? Г-гаспид? С-смерть? – запитав, цокотівши зубами.

— Ні, я тобі не страшний, я йду до мельника. Ти ж не бачиш моїх собак, – відрік збайдужіло старий.

— Собак? – косар злякано роззирнувся.

Попервах бачив лише поле й дідугана. Та потім... Потім розгледів як із-за далекого снопа за спиною діда з’явилася трійця. Насамперед вийшла кульгава, на трьох лапах. Потім показалася друга, з більмами на очах. А за ними третя – з відкритою порожньою пащекою, заюшеною засохлою кров'ю.

— О, Господи! – заволав і схопився за серце. Його обличчя перекосило: упав на коліна та розлігся нерухомо долі.

— Дарма ти мене кликав. Але то була твоя воля, не моя.

Собаки вже мчали аби кинутися роздирати спочилу плоть, та старий підійняв руку: вони, різко скиглячи, завмерли. Дід підійшов до тіла, присів. Розстебнувши накидку, скинув долі, зробившись нагим. В руці його опинився великий прадавній серп, схований під одягом. Серпа він уклав до зімкнутих на грудях рук померлого: ті стиснули довге руків'я.

— Свій мільярд достиглих душ я вже зіжав, ти щойно вивершив моє число. Тіло моє зітліло та жадає спочинку, тож тепер – це твоя ноша. Устань!

І водномить розсипався на порох.

Відкривши очі, чоловік поволі підіймався, доки не звівся твердо. Зняв сільську одіж, прочитав напис на лезі та вчепив на себе серп: устромив між ребер. Тоді одягнув ветху накидку.

— Мельник, – зринула думка в голові Пожинача, і він рушив крізь поле до стежки на млин.