Наш щасливчик уже тут

– Наш щасливчик уже тут! – старенька провідниця мило посміхнулася, побіжно оглянувши білет та інші документи.

– Вам дяка, – Денис злегка кивнув, намагаючись закинути важелезну валізу всередину потяга. Лишилося не так і багато до відправки. Ще б трохи — і його щасливий квиток так і згорів би, не витрачений через звичайний затор на дорозі.

Недовгі пошуки свого місця привели його до стандартного, нічим не примітного купе. Чого ж іще чекати від старого вагону? Ще й місце коло туалету…

Чоловік розклав свої пожитки в гордій самотності, неспішно смакуючи мамині пиріжки, подаровані в дорогу.

– Приємно познайомитись, молодий чоловіче, – все ж таки у нього будуть сусіди. Старенька бабця розсілася прямо навпроти нього, облизуючи посохлі губи. Це викликало нестримне бажання відвернутися. Або й взагалі забрати манатки й гайнути додому. Але Карпати були варті цих мук. Так, думати про Карпати…

– Ви теж білетик виграли по радіо? – бабця явно хотіла розпочати довгу та беззмістовну розмову.

– Ага… Це ж спеціальний поїзд для переможців.

– Оце й мені так пощастило на старості років! Думала так і помру, нікуди і не вибравшись. Тепер хоч гори побачу.

Її стало навіть трохи шкода.

Поїзд тим часом вже розпочав свій хід, все швидше віддаляючись від вокзалу, а разом із ним і від міста.

Що ж, така довгоочікувана мандрівка нарешті розпочалась. Бабцю вже було не зупинити: потік її розповідей про онуків, життя в селі та ще там щось був неначе стрімка гірська річка, тож навіть сухі та однотипні відповіді не могли змусити її хоча б ненадовго замовкнути.

– Я в туалет відійду, – Денис ледь не вибіг із купе, рятуючись від діалогу. Вікна зустріли його приємним краєвидом із зелені та неба, злегка оповитих туманом.

«Швидше б уже звечоріло, аби стара лягла спати», – подумалось йому.

Тепер, коли її слова не бриніли у вухах, навіть стукіт коліс не порушував ТИШУ, яка настала навколо.

Від цього стало дещо моторошно. Тільки зараз до Дениса дійшло, що жодної іншої людини в потягу він так і не побачив. Невже щасливчиків всього двоє?

Денис поспіхом пройшовся вагоном, відкриваючи усі інші купе.

Всі вони були цілком порожні. Ні душі. Навіть у комірці провідниці нікого не було. Десь із глибини піднялась хвиля тривоги. Денис поспіхом повернувся до власного купе в надії побачити там хоча б стару.

 «Наш щасливчик уже тут!» – голос звучав нізвідки, але лунав скрізь.

За вікном повільно зникали пейзажі природи, повільно обертаючись у туманну пітьму.

«Всього одне слово, і ви отримаєте шанс на найкращу мандрівку у вашому житті! Одна правильна відповідь! Ну ж бо, телефонуйте просто зараз!»

Зателефонував… Дістав телефон за кермом…

Денис кинувся уперед, пробиваючись пустими вагонами подалі від пітьми, яка вже проникала всередину.

Один за одним вони зустрічали його однаковою тишею, аж поки Денис не відчинив останні двері.

Кабіна машиніста. Кінець. Все.

За вікнами та ж пітьма. Вона несеться на нього і з переду.

Вона вже доходить до нього ззаду.

Захотілося хіба що спробувати ще трохи маминих пиріжків наостанок. Хоча б ще один раз.

Бабця поклала руку йому на плече, усміхнувшись із пітьми.

– Наш щасливчик уже тут. Прийміть мої найщиріші вітання.

Скрикнути Денис вже не встиг. Пітьма поглинула все.