Зникнення

 Прокинувшись рано вранці після неспокійного сну, Олексій заледве дотягнувся до будильника, аби нарешті вимкнути його. Він уже спізнювався, тож всі процедури довелося провертати у подвоєному темпі, при цьому ще й намагаючись не розбудити маму грюканням посуду. Врешті, йому вдалося приготувати собі якийсь сніданок, закинути його до рота та вирушити в дорогу.

На перший погляд безлюдні ранкові вулиці коло школи перетворювались на галасливу подобу щойно відкритого ринку, де малявки-молодшокласники та поважні старшаки жваво сходились в одну точку, обговорюючи щось своє.

Олексій приєднався до суцільного потоку, крокуючи разом з іншими через розчинені двері школи. Дивно, але охоронець, із яким він завжди вітався, сьогодні проігнорував його, навіть оком не моргнувши у відповідь.

«Ще сонний, мабуть», – подумалось хлопцю.

Всього декілька кроків — і ось він вже відкриває двері класу. Знайомі обличчя, нічого нового, все та ж сама вчителька. Але ніхто з них чомусь не подивився в його бік. Жодного руху. Жодного повороту голови. Алла Василівна навіть не перервала свою розповідь.

– Агов, ви чого? – знітився Олексій. – Якщо це якась нова форма покарання за запізнення, то я вибачаюсь!

Ніхто не звернув на нього увагу. Слова немов пройшли повз їхні вуха.

Він ще раз пройшовся поглядом по класу, шукаючи хоча б якоїсь реакції, а тоді помітив його.

Каштанове волосся. Карі очі. Кирпатий ніс.

Його копія. Він сам сидів у класі.

Як це так мого бути?

За мить його двійник повернувся до хлопця, скривившись у гримасі якоїсь божевільної насолоди.

Так, двійник посміхався і радів, його очі світилися бісиками, коли той спостерігав за ним.

Олексій кинувся до потвори, аби вмазати йому у пику чимдужче. Врешті-решт, тікати було якось боягузливо.

Кулак пройшов крізь іще нещодавно його власне лице, зовсім не зачепивши. Як і будь-який інший рух. Все навколо стало тепер недосяжним, цілком недоторканим, а цей виродок тепер сміявся собі під ніс у переможному екстазі.

– Олексію, а ну досить! Зараз всьому класу будеш розказувати, з чого ти там смієшся! – Розвернулася через плече вчителька.

– Вибачте, – тихо промовив двійник, одразу помінявшись у лиці. Тепер він був спокійним старанним учнем, що уважно стежить за дошкою.

Олексій ще кілька разів спробував торкнутися хоча б чогось.

Кричав у вуха людям, намагався жестикулювати, ставати посеред класу, але все це було марно. У відчаї він покинув клас через усе ще прочинені двері, відкриття яких так ніхто і не помітив. Він захекався, поки біг додому, і коли нарешті відчинив двері (Так, це знову працює, ура!), з усієї сили покликав маму.

Вона не відповіла.

Олексій пройшов на кухню, де вона готувала собі сніданок.

– Мамо, ти ж бачиш мене? Хоча б ти.

Тиша.

Тільки тиша у відповідь.

Олексій опустився на підлогу, мало не розплакавшись від всього цього.

Це якийсь жахливий сон. Кошмар. Все скоро закінчиться.

Ця думка роїлась у голові вперемішку зі страхом і відчаєм, під симфонію шаленого гупання серця.

– Мамо! – хтось удалині покликав її його власним голосом.

– Синку? Ти не рано зі школи?

– Мені стало трохи недобре, – його копія пройшла на кухню. Всілася за стіл, скорчила страждальну гримасу, ніби у нього справді щось боліло.

– А що болить? – підійшла до нього мама.

– Ні! Це не я! Хіба ти цього не бачиш? Він же зовсім не такий, він якесь чудовисько!

– Живіт. Певне, з’їв учора щось не те. Не переймайся.

– Я вже маю бігти на роботу, ти сам побудеш?

– Ну я ж не маленький, мам, – вдав обурення монстр.

– Тоді добре, відпочивай.

Олексій намагався затримати її, як тільки міг. Але руки не могли торкнутися. Нічого не могло. Зовсім нічого.

Коли двійник мило усміхнувся їй на прощання, зачинивши за нею двері, він різко обернувся та глянув Олексію просто в очі.

– Тепер ти ніхто. Вітаю у моєму світі, – самовдоволено просичав він.

– Як ти це зробив, сраний вилупку, як ти це зробив?!

Ця тварюка лише розсміялася у відповідь. Лише шалений, нестримний сміх.

– Тепер ти — ніхто, – повторило воно, – ніхто!

Олексій відчув, як його затягує кудись далеко. Це не можна було ніяк зупинити. Опиратися марно. Він встиг лише простягнути руку, аби вхопитися хоча б за щось, але це тепер було неможливо.

Останній звук, що дістався його вух, був все той же, гидкий зверхній сміх.