Обличчя

Звичайного весняного дня Захар, як завжди, грався у дворі, будуючи все нові канали посеред імпровізованої піщаної пустелі. Коли він вже збирався нарешті пустити по новоствореному чуду власної архітектури воду із відра, у небі з’явилось воно. Просто нізвідки, немов так і мало бути. Немов воно було там завжди.

Велетенське обличчя. Ніби й людське, але зрозуміти, чи то чоловік, чи то жінка, було неможливо. Воно не видавало жодного руху, лише дивилося кудись прямо, займаючи при тому четвертину неба, якщо й не більше.

Мама вибігла на двір майже одразу. Вони ще якийсь час подивилися на дивне небесне обличчя разом, а тоді вона затягла його у дім, хоч і хотілося подивитися ще. Наче їй не було цікаво…

У кімнаті на всю гучність кричав телевізор. Знайомий Захару ведучий новин розповідав про (подумати тільки) велетенське обличчя у небі.

Який сенс дивитися на нього в домі, якщо можна просто вийти на вулицю? Ці дорослі тільки й вміють все ускладнювати, проте мамі нічого не доведеш, тож довелося сидіти разом із усіма.

– А я вам казала! Я всім вам казала! Треба було каятися, доки була можливість! – бабця кричала на все горло, ледь не давлячись слиною.

Поки всі намагалися її заспокоїти, вона вже впала на коліна, безперестанку читаючи якісь молитви. Захар і раніше їх чув, але бабця ще ніколи не молилася аж так. Це трохи лякало. Всі дорослі його трохи лякали. Подумаєш, якась голова у небі, нащо аж так перейматися?

– Заспокойся, ми навіть не знаємо, що це таке! – крикнув тато.

– Треба негайно щось робити! Давайте поїдемо до родичів в Іспанію! Може, у них безпечніше! – кричала йому мати.

– Та який сенс туди їхати, воно ж скрізь! Та навіть якщо поїдемо, ти хіба не бачила затори? На це піде кілька…

Захар знудився це слухати. Неприємно і страшно. Поки ніхто не звертав на нього увагу, він тихо прокрався назад на двір.

Велетенське обличчя було незворушним. За весь цей час воно анітрохи не змінилось.

– А… Е… Привіт, – звернувся до нього Захар.

Відповіді не послідувало.

– Ви тут… Ви тут надовго?

Знову тиша у відповідь. Здається, дивне небесне обличчя не хоче його помічати. Що ж, принаймні спробувати варто було.

Захар підійшов до своєї пісочниці. Всі його канали були готові до залиття у них води, проте у декілька з них наповзли мурашки.

«Та й грець з ними, – подумав Захар, – я хочу побачити, як потече водичка».

Він підняв відро та вилив його у місце витоку всіх каналів, спостерігаючи за тим, як вода бурхливими потоками линула  вперед, змиваючи тих комах кудись далеко у траву.

Хлопчик сплеснув у долоні, радіючи цікавій виставі. Довгі години роботи не минули дарма.

Раптом він почув крик матері. Такий гучний і розпачливий… Навіть не той крик, коли він розбив новий посуд. Ні. Якийсь набагато гірший.

Він машинально обернувся до крику, побачивши, як велетенський прозорий промінь залишає від його дому саме лиш ніщо.

 Декілька цих променів ходили землею, забираючи собі усе, перетворюючи землю на якусь випалену пустку.

Захар не міг кричати. Не міг плакати. Все його тіло заціпеніло від кінчиків пальців до останнього волоска на голові.

Він заледве змусив себе подивитись вгору. На небо.

Велетенське обличчя все ще було там. Воно дивилося на них так само байдужо, навіть не кліпаючи.

Дуже хотілося просто прокинутись. Прокинутись і побігти до мами у ліжко, але цей кошмар ніяк не закінчувався. Ніяк і ніяк.

Врешті, велетенське лице зробило таки одну єдину дію: підняло кутик губи у подобі якоїсь напівпосмішки.