Знецінення

Ігор стояв поруч зі старшим офіцером. Справа від них у ширенгу вишикувались озброєні солдати в темнозеленому однострої. А попереду, навпроти понівеченої осколками стіни стояло близько двох десятків цивільних.

“Целься”! — зкомандував старший і ширенга підняла зброю на цивільних. Ігор же посто стояв струнко. Він не мав виконувати той наказ, адже був молодшим офіцером — помічником, робота якого не зброя, а нагляд і папірці, не достойні часу начальника. За порадами товаришів, фільмів, інтернету та психологів, він не дивився в очі цивільним, намагався думати лише про папірці в руці, рутинну звітність та власну дріб’язковість у загальній системі. Окрім того, народ та країна потребують, ні, заслуговують найкращого місця в цьому світі. Від інших націй жодної користі. Вони вороги, саме існування яких загрожує величному спадку його власної культури. Адже світ був би набагато простішим, якби всі балакали однією мовою. І звісно ж це мусила бути саме його мова. Якби всі дотримувались одних і тих самих традицій. І звісно ж це мали бути його традиції, бо не ганьбитися ж прогинанням під інших... Та й врешті решт, він навіть імен тих цивільних не знає. А що, як серед них є ворожі партизани, готові вбити його, якщо він не вб’є їх першим? А якщо ні, то перед ним всеодно просто безликі ляльки — сміття, недостойне існування. Мотлох, який лише заважає прогресу, займаючи життєвий простір. Неможливо щось очистити, не забруднивши рук. З світом, як з підлогою: спершу миєш підлогу, потім тряпку, потім руки...

“Агонь”! — почувши команду, шеренга зробила постріл. Тіла цивільних розм’якли і попадали на землю. Деякі з них ще хрипіли, повільно конаючи від поранень. “Таракани” — подумав Ігор. В його думках пронеслося відчуття, наче сьогодні світ став кращим, чистішим і у його дітей буде більше місця, більше ресурсів, більше шансів. І нічого жаліти вже померлих, треба думати про майбутнє, про тих хто росте у нього вдома, далеко від тутешніх небезпек.

“Поєхалі” — зкомандував командир сідаючи в бобік. Ігор виконав наказ, сів на місце водія. Вони їхали з пів години добре відомою стежкою, аж раптом все здригається і свідомість падає в пітьму. Пробудившись, Ігор розуміє, що стоїть навколішки біля палаючого бобіку. Руки зв’язані за спиною, рот заклеєний скотчем поруч торс начальника закінчується не ногами, а кишками на асвальті. Неподалік валяється перекинута половина бобіка.

— І нахріна він?

— Полонений.

— Та нахуй нам полонений? Ти бачив, що вони в наших містах накоїли? Кінчай цю мразь!

— Ну, може він щось знає?

Ігор почув як шурхотить опечатаний пакет з його роботою.

— Ось все, що він знає, все на цих папірцях. Брати його небезпечно і взагалі невиправдано. Вчора вже зловили одного, так той підібрав момент і трьох зарізав їхнім же ножем. Не можна довіряти цьому агресивному і брехливому сміттю!

— Але ж блін, невже життя нічого не варте?

— Його — ні. Не після всього, що було. Це тупий звір, який зробив би з тобою і твоєю сім’єю те саме. Він і робив! Не раз і не сам. Просто не з твоїми рідними та близькими, а твоїх побратимів. Запитай, що з домом Вячеслава, де донька Валентина, як бізнес у Сергія... А імені цього тупого таргана ти навіть не знаєш. Його системі начхати на нього, його рідним начхати на нього, та і йому начхати на самого себе, раз приперся сюди. Він сам обрав прийти. Вони самі змінили цінник на людське життя. Тепер, хай насолоджується своїм прекрасним новим світом.

Пролунав постріл. Ігор відчув біль в паху і впав, скрутившись в позу ембріона. Лайно з прострелених кишок потрапило у кров та венами понеслося по тілу. Він не раз бачив, як його товариші робили такі ж постріли полоненим, а тому знав, що жити йому лишилося близько години.

Сам, зв’язаний, серед руїн та з лайном у венах Ігор згадував про дружину з сином, до яких не вернеться. Думав про те, що їм доведеться жити з ганьбою переможених у світі, де життя людини коштує не більше, ніж життя таргана. Що їх чекає у світі, котрий він всім лишив?