Свіча

Вночі сім’ю розбудили. Знадвору лунав галас: тупіт тисячі копит, наче незліченні кавалерійські полки проходили повз їх забутий Богом край. Батько визирнув у вікно.

— Чорти, – сказав збліднувши. – То чорти рискають за вікном, тьма-тьмуща їх!

Злякана родина обійнялася, збившись у тремтливу купу простягнутих рук і тріпотливих сердець. Батько кинувся до дверей, перевірив засув. Взяв у сінях собі вила, косу – дружині. Дітям – держак, серп. Всілися посеред кімнати, тримаючи зброю: стежили за вікнами-дверима.

Зачувся інший шум, що переріс у музику. Залунали громові бубни: неначе каменюки вергали з небес. Шибки затряслися, родина відкрила роти, потягнулася до зболілих вух, спустила долі зброю – та забряжчала. Аж ось новий звук – пекельний свист. Мов хто витискав душу із сопілки: та просилася, різко розпорюючи тишу, як арканом хлищучи. Вдари та посвист тривали так довго, що в сім’ї ледь не лускали голови.

Коли дійство стишилося, батько нагледів: почалися танці. Бісівство стрибало на ратицях високо й вертко, демонструючи козині вискоки, бухкало себе по чорношерстих животах, завело гидких соромітних співів. Зачули вереск – їхнє масне й блудливе жіноцтво.

Місяць затовкли за хмари: ледве виділи, що там коїться, але жовтаві очі нечисті розсіювали морок.

Вчулися свистки – озвалися людські кістки, крізь які чорти видували глузливі демонічні мелодії, обслинюючи товстими губами, а потім викидали, мов непотріб, десь за спину, розтоптуючи ті, що підкинули їм інші.

Зненацька загатили у двері. Клямка заходила ходором. Батько кинувся тримати, бо відсувалася. Забили у вікна: десятки волохатих лап терлися об шиби, закривши хатину від світу. Але не могли прорватися: мати порозкладала під двері, вікна й закути, роздала дітям – ікони, хрестики, освячені рушники. Запалила серед хати церковну свічу, котру тісно обсіли, бо крізь щілини стін і покрівлі задули пронизливі вітри, намагаючись зробити повну темінь – що в обширі кімнати, що в просторі їх душ. Свіча обпікала заблизько підсунуту плоть, але за валом страху і тремтінням рук, люди того не вчували, слідкуючи, щоби за всяку ціну полум’я їхнє, надія остання, не згасла назавше.

Потім почалося найгірше: з’явилися голоси. У раптовій тиші вони лякали більше від галасу збіговиська.

— Сусідко, сусідонько! Наталю, це ж я – Мотрина, рушника принесла, що ти позичала сповивати.

Наталя, взята дрижаками, згадала її: жила в хаті через дорогу. Торік померла, зродивши мертвих діток.

— Наталю, відчиняй! Дай мені сповити хоч твоїх дітей! Ти ж мати, чуєш? Чому в тебе четверо, а в мене – жодного?

Наталя прихилилася до чоловіка, схлипуючи, мов поранена.

— Гнате, впусти, – він оторопів від почутого голосу. – Чом ви там зачинилися? Мені що – тут ночувати, як тварині? Хочеш, щоб рідний батько, який цю хату звів, волочився попідтинню? Щоб недоїдки визбирував смітниками?

Гнат заплакав: батька схоронив десять років тому. Жінка впилася в нього руками, не пускаючи, коли Гнат спробував рушити до дверей.

А потім пролунав третій голос.

— Мамо, це я, Павлик. Впусти мене, мамо, благаю! Вони мені боляче роблять, роздирають кігтями вени, грозяться спити все життя з мене, а я ж твоя кровинка, ти сама казала, мамо…

І знавісніла від молінь рідної, цьогоріч спочилої дитини, вона блискавично вирвалася з рук чоловіка, поваливши того долі, витягнула засув одним рухом і відчинила двері навстіж…

…Гнат швидко зачинив двері за зниклою. Діти заголосили, питалися за мамою, прагнули податися за нею. Гнат ледве їх стримував, бувши на межі почувань людських: і страху, і горя. Міцно обхопив малечу руками, притиснув до себе як зміг, припрошував, плачучи: «Я ваш тато, обійміть мене, обійміть мене, мої діти, мати вже не вернеться сьогодні, вже не вернеться».

А потім вони вчули її:

— Гнатику, це я, твоя Наталка. Чом до себе не впускаєш? Я не сама: твій батько мерзне під вікном, сусідка проситься переночувати. Дітоньки мої, хоч ви мене чуєте? Благаю вас, впустіть матусю погрітися, бо задубну, мов собака, ви ж мене любите, правда? Не слухайте батька, він лихий, батогом б’є за непослух, а я вас тоді лагідно гладжу, казку приповідаючи. Ви ж любите мене, правда? Відчиніть, прошу вас, благаю!

Жалобний тон зірвався на пронизливі голосіння, розгойдані переживаннями діти вирвалися від батька й розбіглися. Коли метнувся за найменшими – старші встигли випорснути крізь двері…

Вранці Гнат прокинувся на підлозі. Біля нього тулилося двоє закоцюблих, хирлявих, аж світили кістьми на тілі, дітей. Виголоднілі до краю. Але ще живі.

Розпочинався тридцять четвертий.