Синичка

– Пінь-пінь!

  Ваня розплющив очі. Принаймні, спробував. Світ двоївся, розпадався та складався друзками, наче через очко калейдоскопа і все ніяк не склеювався в цільну картинку.

– Пінь-пінь! с десь проспівала синичка.

  Він лежав на снігу, слухав, як тане під березневим сонцем і капає з дерев вчорашній зледенілий сніг. Спробував підвести голову – не вийшло. Рук і ніг Ваня не відчував, як не силився напружити кінцівки. Контузило?.. Він заплющив очі, намагаючись пригадати. Ні. Не контузило. Проклятуща баба! Проклятуща… Це все її самогонка на цих… як їх там… чорнобривцях.

  Ваня марно спробував підвестися. Він не відчував свого тіла, не відчував взагалі нічого.

– Пінь-пінь! – синичка перелетіла ближче. Від її короткої пісеньки всередині зародилась тривога, стиснула нутрощі, підкотила теплим комом до горла, наче… землі наївся. Так, всередині дерло, лоскотало і намагалось прорватись назовні щось холодне, слизьке і дряпуче.

  Ваня важко втягнув повітря, і вирішив, що синичка так збентежила його, бо носила кольори хохлятського прапору. Він подумав, що з радістю пальнув би в неї, знищив, стер з лиця землі, як ті міста, що його товариші залишають лише цятками на мапі, якби міг підвестись і взяти автомат. Чорт, автомат!.. Комбриг його шмарклею розмаже за втрачену зброю.

  Пам’ять поверталась уривками. Покошена, стара хатинка. Ваня зайшов перевірити, чи не заникана десь тушонка чи інші припаси. Подумав, що це – перевалочний пункт лісника. А натрапив на щось набагато цікавіше.

– Пінь-пінь, – синичка покружляла над ним.

  В голові паморочилось. Ваня згадав ноги. Ноги були довгі і білі, наче їх хазяйка ніколи не виходила на сонце. Коли Ваня штовхнув двері, вона зойкнула – кинула чесати волосся. Чорне? Він не пам’ятав… Не пам’ятав і обличчя, лише те, що подивилась на нього з кривою усмішкою. Красива. Принаймні, йому так здалося через тьмяне світло свічок. Звичайно, свічок – звідки в лісі електрика?..

  За ноги – білі і довгі – він її і тримав. Спочатку за горло. Потім вже за ноги. Вона хрипіла, але не пручалась.

– Пінь-пінь! – десь зовсім близько.

  Колихались вогники свічок. Ваня спітнів. Кинув на неї короткий переможний погляд з-під повік. Бажання, що концентрувалось у паху, підкотило блювотою до горла, розлилося жовчною плямою на земляній підлозі. Бабка… бридка старезна потвора реготала під ним, розтягуючи губи, глузливо оголюючи пеньки зубів. Від її хрипкого сміху заклало вуха. Він відпустив худі, вкриті павутинням синіх вен ноги, відштовхнув від себе, підскочив, ледь тримаючи рівновагу – забув підтягнути штани.

  Спогади неслися галопом, наганяли його, змушували застогнати, схопитись з голову, але Ваня не міг – з рота не виривалось ані звуку, а рук він не відчував, наче його розбив параліч.

  Згадав, як схопився за автомат. Стара перестала сміятись, спохмурніла.

– Землю будеш жер… – він не дав їй договорити.

  Постояв мовчки, розглядаючи буру калюжу. Тоді натягнув штани, поблукав по хаті – знайшов трилітрову банку з капроновою кришкою. Він банки тхнуло спиртом, чорнобривцями, дитинством і щастям. Він не пам’ятав, скільки випив. Можливо, все. Ось, чому зараз так паршиво. Отруїла, стерво!.. Згадав, що хотів закопати бабку, але через мерзлу землю вирішив спалити.

– Пінь-пінь!

  Синичка сіла поряд, нахилила голову – подивилась спочатку одним оком, потім іншим. Ваня спробував відмахнутись, але не вийшло. Нічого-нічого… скоро його знайдуть. Своїх не кидають. Покладуть його на носилки, дотягнуть до лазарета – може, якщо пощастить, відправлять додому. Треба тільки трохи почекати. Трохи почекати.

– Пінь-пінь!

  Раптовий біль витер усі думки. Тіло наче роздирали навпіл. Ваня намагався закричати, широко відкрив рота, але ні звуку не зірвалося з вуст. Він підіймався все вище і вище…

  На чорний скелет згорілої хати сіла синичка. Ласий дощовий хробак в її лапках витинався на всі боки, крутився, конвульсивно виштовхував з себе сиру землю. Синичка дзьобнула його, щоб перестав пручатись, а тоді – шматочок за шматочком – з’їла. Підставила крила сонячним промінчикам і здійнялася. Пролетіла над переліском, над полями, понівеченими чорними проваллями від снарядів, над галасливими чужинцями людьми у камуфляжних костюмах. Пурхнула хвостом і чорно-білою цяткою повернула Ваню на позицію.