Санта-Клаус

Сімʼя Смітів, як завше, на всю зиму покинула наші холодні краї, відправившись грітись десь за край світу. Саме тому, як і у попередні роки, подвірʼя їхнього будинку стала моїм самопроголошеним царством. Тут можна було погратись, та й в цілому, просто сховатись від світу.

Вилізти на дах було не надто свіжою ідеєю. Зробити це я планував ще минулого року, втім, підходящої можливості не було. Проте, на відміну від минулої зими, цьогоріч поруч з будинком був зведений гараж, через котрий видертись на дах такий спритний хлопчина як я уже міг.

Залізти наверх було чимось на кшталт древнього інстинкту. Це наче відкрити якісь незвідані землі або підкорити вершину височенної гори — якщо замислитись — не має сенсу, проте вкрай захопливо.

На даху було класно, втім, набагато холодніше. Саме тут мені у голову прийшла разюча ідея. Раз у рік, оминаючи сигналізації та інші охоронні системи, через димар у будинок потрапляє Санта Клаус. Я можу повторити його шлях, опинитись всередині та добряче зігрітись. Чорний отвір манив відсутністю вітру, проте відлякував нальотом з сажі. Не довго думаючи, я скинув куртку (на відміну від гольфів, вона у мене одна), та почав поволі повзти вниз, тримаючись руками та ногами за цегляні краї.

Слизькість стінок димаря була недостатньо добре оцінена. Через мить я полетів униз, марно намагаючись за щось схопитись.

Мій червоний гольф злетів з тіла та безформною купою обплутався довкола моєї голови. Оголене тіло добряче поцарапалось об ребристі краї димохідного отвору, втім ніщо з цього мене у цю мить не хвилювало. Я застряг, наче пробка у пляшці вина, десь усередині димаря. Як, у біса, цей товстун, що роздає подарунки пролазить через настільки вузькі отвори?

Поворухнутись було важко. Гольф, обʼязаний навколо шиї забирав можливість бачити та нормально дихати. Вузький димохід, який й так тиснув на мене своїми стінами здавався ще меншим коли я його не бачив. Потрібно було скинути цей дурнуватий гольф одразу ж.

Застряг я у дуже невдалій позі. Моя ліва рука була затиснута між моєю спиною та стінкою димаря, а правиця була випнута вгору. Власне, саме десниця була моєю найбільшою надією скинути з себе одіж, яка заважала мені дихати.

Прихопивши пальцями якийсь з країв гольфу, я різко потягнув його вгору. Унаслідок швидкого ривка, моє тіло, було зрушене з місця та полетіло униз.

Однак, падіння, як і радощі від звільнення, було не довгим. Тіло пролетіло близько півметра та встрягло знову.

Зазвичай у колі друзів саме я завжди був найспритнішим та найверткішим членом колективу, проте зараз я не міг навіть поворухнутись.

Здавалось, що ноги притисло залізними обценьками. Мені заледве виходило поворушити пальцями. Ліва рука нестерпно пекла та застигла у якійсь моторошній позі десь над моєю головою. Дивитись на неї мені не хотілось, адже крім того я бачив невеличкий квадратик свободи високо вгорі, який неначе зменшувався кожного разу, коли я відводив погляд.

Єдине що зоставалось — це безперервно лементувати. Так довго я ще не кричав ніколи. Та чи є зиск з вереску, якщо ніхто тебе не чує?

Мене охопив справжній жах, коли почало смеркати. Соплі та сльози на лиці були нестерпно холодними та огидними, а нижньої частини тіла, у мене, здається, ніколи й не було. Квадратик свободи зверху розчинився у сутінках і я опинився в повній пітьмі. Було дуже холодно, але тіло, затиснуте у камʼяній пастці, навіть не могло дрижати. Лише зуби справно цокотіли, немов відтворювали якийсь древній ритм.

У якийсь момент я задрімав.

Продерти очі було дуже важко. У першу мить мені навіть не повірилось, що я їх таки відкрив, адже навіть відтінок темряви не змінився. Стіни димаря, які стискали мене, вже не відчувались. Складалось таке враження, що я плавав у відкритому космосі. Мені навіть не вдавалось зрозуміти, де верх, а де низ.

Хотілось лише одного: прокинутись у своєму ліжку. Я ж бо не хотів нічого лихого, лише трішки зігрітись…

Щомиті ставало все холодніше. Спроби пручатись скидались більше на конвульсивні танці рибини на суші. Єдиним результатом таких дій щоразу ставала лише хмара піднятого пилу, який наче змій, заповзав всередину горла, не даючи навіть нормально вдихнути. Було вже не сила навіть тримати повіки розтуленими.

Здається, цього року удома сімʼю Смітів очікуватиме не надто вдалий подарунок.