Ронін, тенґу та багряна брама

Може, згодом я це напишу як гайку. Але зараз, після снігової бурі та вогняного вихору, діставшись вершини, можу тільки робити кілька штрихів пензлем – на скелях і деревах – про те, що зі мною відбулося.

Услід за пензлем.

Це були білі пелюстки – тепер вони почорніли. Текла кров – вона згорталась у багряну сакуру і пурпурові півонії. А може, це вони ставали кров’ю на чорному попелі?..

За одну мить я став роніном – перекотиполем, утративши все і свого сюзерена. Палали міста і села, вогненними іскрами горіли крокви і дахи, війна котилася чорним драконом. Коли вдень, між ударами згори, я намагався щось записувати, мені казали: «Це зараз нікому не потрібно». І показували на мої обвуглені рукави. Тоді в мене обгоріла рука, проте я ще можу тримати два мечі, бойове віяло і пензля.

Але тоді я продиравсь у вогні та снігу. Ніхто не очікував на сніг.

Треба було пройти через перевал. Там, далі, за засніженими багряними кленами, височіє святиня. Там я зможу дописати гайку.

На жаль, у цьому вогні я все усвідомлюю надто чітко – як і те, чому став роніном. Ті, хто лишились у мене за спиною, загинули, так і вчепившись у сади, обгорілі стовпи житл, кімоно у скринях. У мене були тільки два мечі та бойове віяло. І пензель.

Ось і перевал. Там, вище, буде багряна брама святилища, де навічно вкаменилися кров і полум’я. Там не буде ні злих людей, ні злих духів.

У сніговому вихрі – снігове колесо. А на спину – стрибок, і я відчуваю, що кочуся вниз. Мої мечі... мій меч... я б’ю в цій колотнечі. Мовби лезо вдарило по лезу. Нападник щезає так само несподівано, як виник. У мене в руці затиснуто жмут видертої білої шерсті. Горностай? А в шерсті – пазур, схожий на серп.

Мені треба діяти дуже швидко, я не можу замислюватися.

...Звідки він з’явився? Зростом із криптомерію. Він блідий від гніву, а ніс загострився гачком.

Головне, що в нього теж за поясом два мечі та бойове віяло.

– Що ти шукаєш? – голос у нього заглушує бурю.

– Мені треба до торії, сан, – чемно відповідаю. Це – тенґу. Може, сам король тенґу?

Він киває:

– Торія – угорі. Тобі лишилося дійти вище, за той перевал. Ти викликав мене, бо я читав твоє гайку на цьому камені, – він виймає з рукава уламок.

Мене читають?.. Я гадав, усе пішло за вітром.

– Можеш спитати що хочеш, – веде він далі. – Але тільки зараз.

– Ким був той, хто напав на мене... – починаю я, а він уриває:

– Пазурі як серпи?

Тенґу високо літають і все знають.

– Хіба ти не здогадався? Це Кама-ітаті. Але ти переміг його. Далі тобі треба знайти діву – хоронительку моста. Візьми це… – він дає мені статуетку.

А далі мій порадник хутко зникає. Я вклоняюся дереву і скелям навколо.

І ось – галява, де багряні клени. Але чому тут день? І падає сліпий дощ. Це означає весілля лисиці, – згадую я прикмету. Із-за дерева (чи з дерева?), під сонячним дощем, виходить молода дама з віялом. Чи не кіцуне вона?

За нею осипається квітуче дерево багряним дощем, і вже помітно… міст. Від багряного берега до чорного, від чорного до багряного.

Але що я маю віддати в заставу? Уже нема нічого. Мої гайку лишилися там, за спиною, у бурі та минулому житті.

– Ваші гайку літають у вітрі, – милозвучно каже дама і показує на багряне кленове листя, яке зараз особливо ряхтить у сонці. – Ідіть, пане, доки не смеркло!

Сонце швидко наливається багрянцем. Я вклоняюсь і ступаю на міст. Не знаю як опиняюся там, де багряна брама торії, бо моє тіло наче невагоме. А міст за спиною ніби розчинився. І вже немає ні кленів, ні хоронительки, але є те, що попереду.

По мені замикається брама. Багряна брама – багряні клени.

…Я пишу пензлем. У мене вже є учні, які пишуть на каменях.

– Це слід вогню? – питають про опік, показуючи на мою лівицю.

– Так, але, на щастя, це лівиця.

Над постіллю в мене висить подарунок від тенґу – Баку, який пожирає сни і лиховістя сновидінь. Я не лякаюся ні його тигрової подоби, ні хижацтва. Він – різні звірі та один звір.

Я став монахом, але залишився воїном.

Багряний клен – туш.

Багряної брами дім.

Рани й сніг – осінь.