Хто я?

Оксана поспіхом глянула на себе в дзеркало. Струнка блондинка обтягнута в чорне. Скривилась на хустку яку змусила одягти мама. Їй здалося, що вона робить шкіру обличчя занадто блідою. Кинувши ключі в сумку та перевіривши чи на місці гаманець, випила Еутирокс та вийшла на вулицю.

— Усі одягнені у поганий настрій, а я в свою чудову тойоту, — посміхнулась власному жарту трирічної давності. Червона автівка слухняно везла власницю в кафе. На поминки.

Оксана сиділа серед близьких та дальніх родичів, в основному з підірваним здоров’ям завдяки гектаровим городам, червонопиких жінок та чоловіків. Розмови точились навколо політики, будови нової церкви та заповіту померлої, який мали оголосити в понеділок.

— Ікони в Тамари чудові. Я коли до неї приходила, завжди ними милувалась, хрестилась на них та плакала, — раз по разу повторювала тітка Аглая Петрівна, перехиливши келишок.

— Та що ікони! — переривав її дядько Микола, — Землі в Тамари повно! Скільки там, Люда? — звертався він до Оксаниної матері.

— Три гектари, — відповідала мама, — і ще двадцять п’ять соток під будинком.

Оксана колупалася виделкою в тарілці. Мама поклала їй заливне з яловичого язика та крабовий салат. Тепер кукурудза та шматки яйця плавали в бульйоні і все виглядало так, ніби в тарілку хтось наригав.

Оксана звернула увагу на свою праву руку. Блідо-рожеві довгі нігті, тонкі пальці, на кожному каблучка, на безіменному дві. Дівчина з ненавистю розглядала обручку. Іван пішов три дні тому, мовчки зібравши валізу та запхнувши в переноску мейкуна. Мама ще нічого не знала, вона збрехала, що Іван у відрядженні.

Оксана витягнула перед собою обидві руки та уважно подивилась на тильні сторони долонь. Права рука була біліша, а пальці, ніби, довші.

— Оксано! — гаркнув під вухом дядько Микола, — Піднімай чарку, випий за бабусю! Вона ж бо тобі будинок залишила? Нехай земля буде пухом!

— Я за кермом! — буркнула Оксана, але налила в склянку мінералки та залпом випила, перед тим переглянувшись із матір’ю. Бо знала що бабуся переписала на неї будинок під примусом.

— Щось у мене голова болить, — чмокнула матір у щоку не дочекавшись кінця поминок і поїхала в порожню квартиру. Вдома відкоркувала пляшку вина. Коли піднімала бокал він вислизнув з правої руки та впав на грубий білий килим. Бокал не розбився, але Оксана відразу прикинула вартість чистки і виматюкалась.

— Привіт, подружко, як ти? — квакнув телефон повідомленням від Валерії.

— Приїзди, — написала Оксана та витягла з шафки ще один бокал.

На ранок в голові гуло мов вітер в грубці. Пальці на правій долоні не згинались. Оксана довго сиділа, втупившись в руку й вирішила подзвонити в швидку. Дізнавшись, що гострого болю немає їй порадили звернутися до сімейного.

— Але сьогодні субота, — дорікнула вона в пустоту, бо з того боку слухавку вже поклали.

— Субота, субота, іди на Федота, — сказала Оксана, наливаючи в чашку вино з недопитих пляшок. Туди ж налила коньяку. Те і те виноград, не покусаються.

Рука бентежила. Не подобалась. Дівчина знайшла довгу, майже по лікоть, червону рукавичку з тонкої шкіри та одягла на правицю. Було ніяк. Вона увімкнула музику. Поплакала. Випила ще. Вирішила вимити волосся. Однією рукою робити це було важко. Вирішила заспокоїти себе ділдо, але коли відкрила шуфлядку знайшла капсули з мікродозою мухомора. Іван лікував ними депресію.

— У мене також депресія. Причому ти в цьому винен! — сказала вона вголос, звертаючись до чоловіка і з’їла відразу дві. «Не перевищувати дозу!» прочитала на упаковці і розреготалась.

Червона рукавичка почала вібрувати. Оксана з трудом стягла її разом з трьома рожевими нігтями. Рука була білою по лікоть. Пальці не мали суглобів і нагадували хробаків. Найбільше лякало те, що вони рухались. Кожен сам по собі і всі проти волі дівчини. Оксана поспіхом стягнула каблучки, пальці стали здригатися і звиватися. Оксана довго дивилась на руку, а потім скинула увесь одяг і стала перед дзеркалом. По тілу йшли білі плями, більшість з яких були зліва. Повністю білою була ліва грудь яка звисала майже вдвічі нижче за праву. Білим та покрученим було ліве коліно, яке не згиналось. Білим було вухо, мочка якого лежала майже на плечі. Повністю білим та сліпим було ліве око.

Оксана стояла перед дзеркалом. Вона повільно перетворювалась в щось драглисте і біле. Остання і єдина думка, яка проговорювалась в її свідомості раз по разу була: Хто я?».