Нелька

Йти коридором за нею було зовсім нескладно. Якщо відмовитись – вона знов шаленітиме. Вже не так як раніше – голосно і артистично, аби привернути увагу усіх у будинку. А – тихо, а від того – особливо пронизливо. Плакатиме, затискаючи рот рукою. Здається, так колись блював Нельчин однокласник, який вперше в житті спробував текілу з батьківського бару, і намагався продемонструвати власній же компанії, що уміє її пити. Вже після п’ятої чарки він притискав руку до рота, намагаючись затулити те, що виривалось назовні. Нелька дивилась на нього без особливої огиди. Навіть тоді, коли він спробував ковтнути у марній спробі приховати свій стан від решти. Вона бачила й гірші речі.

Її матір, що йшла попереду, вицокуючи підборами танговий ритм, зупинилась біля дверей і злегка штовхнула їх усередину.

– Можна? – хрипко запитала вона.

Певно, їй відповіли, бо вона відійшла убік, пропускаючи Нельку всередину.

– Цок-цок, – проказали підбори, ніби кігті хижої тварини, що торкнулись паркету.

Нелька увійшла. Сіла на стілець біля широкого лікарського столу, краєм вуха слухаючи скрипучий голос матері, яка пояснювала мету їхнього візиту.

Два тижні тому вона говорила щось схоже, але в іншому інтер’єрі. Тепер не так просто це згадувати. Дивно, але Нельці доводиться докладати зусилля, аби згадати, що там було.

– Нельцю, ходи сюди, – говорила їй мати, – заходь.

Приземкувата, але чисто виметена хатка. Така сама приземкувата, зморшкувата, як запечене яблуко, стара. Нелька ковзнула оком убік - ікона, рушник, якісь жмутики трав біля вікна. Стара крехче, жаліється на погоду і кістки, ніби погода вже вросла в її тіло і ломить ноги надвечір, напередодні дощу.

– Нам порадили, – говорить Нельчина мати до бабці, але Нелька чує її слова, ніби крізь товщу води. Примружує очі, вслухається.

– Розумієте, заїкається, ковтає слова…

– Давно? – питає бабця ніби у матері, але дивиться на Нельку.

Нелька починає ворушити губами, але перша ж літера душить її, булькає десь у горлі, не виходить назовні.

– Три місяці вже… – шепоче мати, – не знаємо, що робити.

Бабця спроваджує її з хати швидко і без зайвих реверансів. Нелька сидить на лаві і дивиться на бабцю, не кліпаючи.

– Добре чуєш мене, дитино?

Нелька невпевнено киває, бо боїться, що стара почне розпитувати, а вона не зможе вимовити слово цілком. “Як крізь воду”, – хочеться їй сказати.

– Ич який злидень, голосу дитині не дає, – крехче стара.

Нелька не кліпає - але от вже у руках старої яйце. Біле, гладке, але більше за розміром, аніж куряче. Певно, качине.

Бабця підходить ближче, стає біля Нельки. Запитує:

– Що матір каже?

– П-п-п-п-ереляк, – ледве вимовляє Нелька, – якась б-б-б-бабуся сказала, т-т-т-треба викочувати яйцем.

Останні два слова вдалось проказати майже без зусиль, Нелька глибоко вдихнула повітря.

– Переляк – не переляк, – бурмоче стара.

Нелька мовчить.

– Хай би вкляк, – вимовляє стара, але на Нельку не дивиться, – і не кліпає.

Бабця прикладає яйце Нельці до лоба, починає водити ним по лобі, щось шепче тихо, аж заколисує. Нелька чує її ледь-ледь, ось яйце спускається їй на плечі. Руки бабці зморшуваті, лагідні. Здається, вона шепче молитву. Яйце котиться навколо голови, обвиває плечі, торкається її долонь. Бабця прикладає його до ключиць і до спини, говорить і говорить, майже наспівує. І Нельці здається, що слова бабці вона починає чути все краще.

– Чуєш мене? – запитує лікарка у світлому кабінеті, Нелька здригається від її голосу. Киває.

– Твоя мама… здається, вона думає, що тебе щось дуже налякало, – вона робить павзу і дивиться на Нельку. То ця лікарка - психологиня? Нелька морщить чоло, розглядає пісне обличчя, біляве фарбоване волосся і темну шпильку, що відгортає неслухняне пасмо з чола лікарки.

– Ти не говориш вже …

“Два тижні”, – подумки проговорює Нелька і додає: “Не так вже й довго”.

Два тижні тому бабця Магда викочувала їй переляк качиним яйцем.

Потім розбила його над відром, яке поставила на лаву.

Потім схилилась над відром.

– Не кліпай, – прошелестів над вухом знайомий голос. Щось забулькало у горлі Нельки, певно, знову усі ті невимовлені звуки, складні літери. Він знову тут. Невже вона справді вірила, що його прожене качине яйце?

Бабця, не відводячи очей від відра, прошипіла:

– Тікай, дитино.

Але Нелька лишилась.

Лікарка у світлому кабінеті підсунула до неї аркуш і запропонувала:

– Помалюємо?

Нелька згадала приземкувату хатку, обережно узяла чорний олівець.

– Ще якийсь? – запитала жінка.

Нелька кивнула. І узяла червоний.