О!-о!

— Мені боляче таке робити.

Остап, лисий лобур із півтора центнера вагою, говорить без тіні співчуття. Якимось знудженим, байдужим голосом. Очевидно, він промовляє це не вперше. Кому тут боляче, то це мені. Боляче й холодно. Я сиджу голий на дешевому стільці з клеєної фанери. Я сидів на ньому ще двадцять років тому. На лакованому потертому сидінні під моїм голим задом нашкрябано три слова: «В сраку ліс». Я видряпав їх, коли їхав звідси плануючи лишитися жити межи людей. Тепер, я притискаюся до них сракою, і крім холоду та болю відчуваю ще й іронію.

Холодно мені, бо вже вечоріє, а мене облили водою. Шкіра посиніла, взялася сиротами й зуби цокотять, як підбори ірландських танцівників.

— Надумав? — Остап нахиляється ближче.

— Ід-ди в-в с-сра-к-ку, — іронія б’є в мені через край.

Він зітхає і наступною миті мене б’є струмом. Струм проходить через «крокодили» якими затиснуті мої соски, пробігає шкірою та судомить м’язи. Здається, між зубами пролітають іскри і я бачу їхні відблиски незважаючи на заплющені очі.

— Може, він її в сраку собі й запхав? — говорить Орест.

Він повна протилежність Остапа — маленький, метушливий. Хтось інший міг би подумати, що він є «мозком» у цій парі, та насправді Орест відповідає за жорстокість. Сьогодні він «поганий поліцейський».

— Давай розріжемо — подивимося.

У руках він крутить ніж-бабочку. Я сто років таких уже не бачив.

Остап хитає головою. Він тут «хороший поліцейський»:

— Нема потреби, еге?

Він відчіплює один із «крокодилів» і на мить я відчуваю до нього вдячність. А потім він чіпляє його до моєї мошонки. І цього разу нічого не питає — просто вмикає струм.

Я хриплю, корчуся та втрачаю свідомість від болю.

— Де флешка? — питає Остап, коли я відновлюю можливість сприймати світ.

Те, що він називає флешкою, насправді — біткоїн-гаманець і в сраку його запхати було би важко, бо він, знаєте, великий. На гаманці кількадесять біткоїнів, що становить десь два мільйони доларів.

Я перевернув усю квартиру, коли зрозумів, що згубив «флешку» боса. Я не просто повідсовував меблі та пертрусив одяг. Я власноруч порозкручував усі шухлядки та шафки й так само власноруч порізав на тоненькі стрічечки усе, що мало кишені чи підкладку, бо хотів упевнитись, що гаманець не завалився десь у кутку чи між складок.

У тому, що по мене прийдуть я не сумнівався. Бос і копійки нікому не пробачить, що вже казати про це. Не сумнівався я і в тому, що зустрінусь із «О!-о!». Їх, звичайно, в очі так ніхто не називав. Та коли десь у розмові згадували Остапа та Ореста, у мене в голові завжди брязкав дзвіночок і кумедний голос чи то з гри, чи то з якогось древнього месенджера, промовляв «О!-о!», не віщуючи нічого хорошого.

«О!-о!» вирішували проблеми. Завжди вирішували. За чим, а частіше, за ким, бос їх не послав би, вони доставляли замовлення. Цього разу їхнім замовленням був я. Поправка! Їхнім замовленням була флешка. Яку я загубив. О!-о! Я таки дійсно проклятий.

Сховатися на хуторі серед поліських хащ видавалося гарною ідеєю. Я мав виграти час…

Остап зняв «крокодила» з мого другого соска. Цього разу я навіть не встиг відчути вдячності, як він почепив мені його на член. Я зисичав. Не так боляче, як струм, але все ще попереду.

— Над-дворі, — зуби все ще цокотять, але менше. — Я покаж-жу.

Остап, що вже поклав руку на перемикач зітхає полегшено. Орест — розчаровано. З мене знімають електроди й розв’язують руки.

— Тільки рипнись, — Орест впирає мені між ребрами ніж і легенько черкає ним. З рани стікають кілька крапель крові.

Я знав, що мене знайдуть. Це було питання часу. Тож треба було розрахувати все так щоби вони приїхали сюди саме сьогодні. І все мало не пішло прахом, коли мене захопили в будинку.

На дворі я падаю на коліна та припадаю до землі. Над лісом зійшов повний місяць. У місті дуже просто сховатися від його променів. Тут же повня зігрівала мене своїм світлом. Я вже не відчував холоду. 

Тріснули коліна, вивертаючись в інший біг. Розійшлася шкіра, випускаючи назовні сіре хутро. Щелепи висунулись вперед і ясна прорізалися новими зубами. Зубами призначеними рвати плоть. За роки, прожиті між людей, я вже й забув, яке це чудове відчуття.

Клянуся, коли я розвернувся до них, хтось сказав:

— О!-о!