Стежечка

Григорій підходив до лісу. Вже світало, повільно і якось неохоче. Сонце одним оком визирало з-за обрію, ніби роздумуючи, чи не подрімати ще хвилин зо п'ять. “От і добре. Не поспішай”.

Озирнувся й ступив на улюблену стежечку, що тяглася в самі лісові нутрощі...

За два кроки почувся шерхіт. Григорій сполохано пустив на звук світло від ліхтарика і повільно видихнув. На трухлявому пеньку сидів ще трухлявіший дід у вивернутому кожусі і дивився на нього очима кольору старої дубової кори.

- Куди ти, онучку?

- Та так... по гриби! - полегшено вишкірився і повів плечем. У мішку щось залізно брязкнуло, ніби змовницьки реготнуло.

- Ну, йди, онучку... по гриби.

Григорій пішов, не оглядаючись. Дійшов куди хотів, витрусив свого мішка і як слід розклав капкан на вовка, з якоюсь хіттю замаскувавши його землею, листям і мохом.

- А тепер — додомцю...

Присвистуючи, пішов. По дорозі, дійсно, знайшов і кинув до мішка скількись грибів. Добре, що вже було світло: сонце нарешті повзло собі по небу, і передранкова свіжість переходила в приємне ранкове тепло.

Григорій ішов додому... Додому? В якийсь момент він відчув: щось не те. Улюблена стежечка вилася собі безтурботно, але звивини її здалися йому якимись чужими. Скільки ходив-переходив нею, знав, здавалось би, кожен вигин — а тут таке...

- Дурня. Тре’ поснідати просто.

Чому він сказав це вголос? Ні, чому задав собі це питання? І чому сам собі поспішно і вголос відповів?

- Та не боюся! Чого боятись?

Побачив зручну місцину, зійшов зі стежки і приготував знайдені гриби. Їв чомусь нервово й жадібно, як вовк. Ретельно загасив вогнище: чого-чого, а пожежі йому тут не треба...

Григорій стояв на стежці. Гм, сам не помітив, як повернувся на неї. Але час іти. Сонце вже високо, і приємне тепло якось непомітно перейшло в неприємну спеку. Стежечка вилася й вилася собі безтурботною змійкою, а Григорій ішов і йшов нею, загубивши лік хвилинам, годинам, крокам і кілометрам. Він уже змирився з тим, що заблукав. Мішок все сильніше давив на плече. В уяві одна за одною зринали картини каньйонів і пустель, з неодмінним спраглим, виснаженим мандрівцем, що повзе з останніх сил, поки всілякі грифи з фальшивою терплячістю сидять і чекають, чекають, чекають, доки...

Води. Збіса хочеться пити. Він брав із собою маленьку пляшечку (не думав, що ходитиме так довго), але випив її... Як давно? “Не пам’ятаю...”

Сонце скалкою сиділо в небі. Смажило так, що, здавалось, зараз розплавиться залізо в мішку... Стоп. Залізо?! Григорій скинув мішок на землю. Поволі запустив туди руку і витягнув капкан на вовка. “Ясно, чого воно таке тяжке...” Чому в мішку опинився вже поставлений капкан, питати себе не хотілося.

Стежечка гадючкою повзла собі по справах, а Григорій ішов і йшов нею, то намагаючись бігти, то ледве пересуваючи ноги. Він уже не думав, не намагався зрозуміти, як і коли пішов не тим шляхом. Небо гуділо, листя шуміло, але всі звуки перебивало калатання серця. В животі почало різати. Він ліниво подумав про гриби. Про те, що варто б спинитись і виблювати все, бо буде гірше. Про те, що спинитись чомусь не може. І про те, що думати вже не може теж.

Сонце неспішно, маленькими кроками ступало вниз. Спека густішала, переходячи в передвечірню задуху. Стежечка сичала опалою хвоєю і листям, що їх все з більшою натугою місили Григорієві чоботи. На плече йому тиснув мішок, весело дзвякаючи чимсь залізним, у животі ніби капкан вп'явся в нутрощі, очі свербіли, як від піску, а в роті стояв міцний смак заліза. Дерева ритмічно хиталися, намагалися заступити дорогу, але в останню мить сахалися і зловтішно махали листям: “Далі, далі! Не спиняйся!”

Раптом щось змінилося. Стежечка сповільнила свій біг, і останній вигин її здався Григорію знайомим. Сонце приспинилося над обрієм, ніби роздумуючи, чи не присісти на хвильку й просто забути про все. Григорій теж нарешті спинився і уважно роздивлявся місце. Він уже знав, куди і для чого прийшов. Зняв з плеча мішок, витягнув звідти капкан і любовно розклав його. Заплющивши очі, заніс над ним ногу і ступнув...

Крик пронісся стежечкою і згубився десь у лісовій гущавині. Лише вовк озирнувся на нього, глянувши старечими, кольору старої дубової кори очима.