Тризна

Коли він прокинувся, сонце лише почало сходити. Йому здалось, що вночі повіки перетворились на два камені, які йому, наче Сізіфу, потрібно підняти. Ще мить і він побачить такий знайомий інтер’єр пустої кімнати й такі приємні перші промені сонця, але кам’яні повіки раз у раз скочувались вниз, ховаючи під собою ще зовсім юні очі. Втім, він не здавався, спробував перевернутись на бік, зібрав всю волю у вирішальному ривку і якби міг розтулити уста, з них вирвався б несамовитий крик. Рев, який за долю секунди перетворився б у благальний виск. Тіло й далі продовжувало нерухомо лежати. Все це тривало не більше як хвилину, за яку до мозку встигло продертись фатальне усвідомлення, що в нього параліч.

Його охопив розпач і паніка, яка перервала й так коротке дихання. Він знову спробував розплющити очі, знову спробував підвестись, знову спробував, знову. Коли думки повернулись до більш звичних форм, він почав молитись. Згадувати все хороше і погане, прокручуючи життя, ніби дешевий фільм у зариганому кінотеатрі. Раптом, ще одна думка прорвалась, ніби запізнілий кур’єр, який приніс надію, що розтеклась теплом по мертвому тілу. Скоро ж має прийти вона – жінка, яку він з двох років називав мамою. Вона точно допоможе. Але час йшов, він чув повільне цокання годинника. Сонце прийняло свою вечірню позицію. Молитви почали змінюватись. Він вже не благав про зцілення, не клявся змінити своє облудне життя, просив лише швидкої смерті. Між восьмою і дев’ятою вечора почув тихий дзюркіт. За мить різкий запах сечі вдарив у ніздрі. Він не відчував ані мокрих ніг, ані мокрої постелі. Зрештою, взагалі нічого не відчував.

Коли місяць знову витіснив сонце, він почав чути голоси. Спершу вони лунали віддалено. Потім все ближче і ближче. Згодом впізнав деякі з них. Він постачав їм товар перед тим, як порушив головне правило дилера. Голосів ставало все більше. Вони підходили все ближче. Тон їх ставав дедалі вищим. Хтось зривався на крик. Він чув кожен прокльон, кожну погрозу. Але найбільше було зловтіхи. Вперше зрадів, що не може розплющити очі.

На ранок голоси почали віддалятись. Коли прийшла вона, їх вже не було. Повільно відчинились двері в кімнату. І тиша. Він почув лише клацання мобільника і повільні гудки.

― Алло, Сєрьож, всьо. Та, приїжджай. І передзвони отцю, спитай чи може він сьогодні ввечері провести. Чекаю.

Голос випромінював втому. Неначе плавець, який щойно переплив Ла-Манш і ступив на англійську землю.

Вона повільно підійшла до нього і поставила свою руку на холодне чоло. Його єство вигиналось, кидалось з боку на бік, кричало. Але натомість тіло продовжувало мертво лежати.

― Відмучився. Вибач, але так буде краще всім. Надіюсь ти знайшов там спокій.

Вона витерла змокрілі очі й пригорнула його голову. Згодом він знову почув звук дверей. У кімнату зайшов чоловік, якого він жодного разу так і не зміг назвати татом.

― Помер?

― Пішов тихо, уві сні.

― Ну хоч так. Отець буде о сьомій. Я вже всіх набрав. Поліція і швидка вже в дорозі. З ними проблем не буде. Знайшла документи?

― Давай його поховаємо, а вже тоді.

― Розумію, вибач. Треба його помити і передягнути.

Коли домовину виносили з хати, кришку закрили й темрява огорнула все. Вона оточила його зі всіх сторін і болісно притисла до дна, вбиваючи останній шанс на порятунок. Лютневий вітер збивав хрипуватий бас священника. У повітря здійнялась “Вічная пам’ять” і труну почали опускати. Він заплакав. Сльози пробивались крізь мертві повіки і текли униз, на святковий костюм. Грудка морозного ґрунту розбилась об домовину. Потім ще одна, і ще. Земля прийняла його.