Підливо

Щойно вона відчинила двері, ти зловив стояк. Разом зі збудженням накриває хвиля тривоги. Хоч би не облажатися, думаєш ти.

Заходите до її квартири.

Така дівчина трапляється раз на життя, а з твоєю вдачею, то й на кілька життів. Вона кожним рухом, словом збуджувала.

Проходите до великої кімнати-студії у мінімалістичному дизайні. Відчуваєш як щелепи зводить від хвилювання.

– Гарна квартира.

Намагаєшся поговорити про щось побутове, аби знизити напругу, відчуваєш як посилюється пульсація в трусах.

– Дивися, – говорить вона, виходячи на величезних розмірів балкон. Ти визираєш із-за її плеча, у тебе паморочиться в голові.

– Який поверх?

– Двадцять четвертий.

Вона відчиняє вікно. Крижане повітря вривається всередину, приємно охолоджує обличчя.

– Ти так гаряче дихаєш в шию, аж жарко.

Від її слів червонієш, не розуміючи чому вона зараз з тобою. Ти офіціант-невдаха, який завжди лажає, а вона просто приходить випити кави. Вона топменеджерка IT компанії, а ти безперспективний мудак. Як сталося, що ви абсолютно різні зараз в одній кімнаті? Ти не можеш пояснити навіть собі.

– Тебе в школі раптом не Мовчун називали? – питає вона, дістаючи з шухляди пляшку лікеру.

– Тільки за іменем, – брешеш ти, щоб не пояснювати прізвисько “Підлива”.

Тебе перетіпує від згадки про урок фізкультури, як у стрибку через козла ти обісрався. Майже шістдесят учнів побачили стікаючу по твоїм ногам коричневу юшку. Діти оточили тебе, сміючись, кривлячись від огиди, затуляючи носи. Тоді ти жадав вбити їх, навіть почав обдумувати план, але емоції вляглися, лють схолола, а ти до випуску для всіх залишився Підливою.

Вона ставить на скляний столик тарілку з камамбером, оливками, сідає дуже близько до тебе, а ти не можеш витиснути з себе навіть слова. Западає тиша, чути тільки буркотіння у тебе в животі. Від цього ти ще більше ніяковієш. Вона підсувається ближче, нахиляється до тебе.

– Ти постійно такий непевний?

Її долоня пірнає під твоє гуді, торкається живота. Живіт знову видає бурчання. Вона сідає тобі на коліна, з плечей зісковзує шовковий халатик, оголюючи цицьки. Тягне за ремінь на твоїх джинсах. За мить ти в самих трусах, а вона повністю гола. Опускається навколішки, розсуває твої стегна, витягає з трусів твердий як ракета член. Спершу цілує, потім обхоплює вологими губами голівку. Дрібний тремор переростає у сильне дрижання. Тіло струшує, звуки зникають, блаженство межує з нападами божевільної задухи. Всі нервові закінчення спалахують пороховими іскрами, живіт видає ще один буркітливий звук. Тоді з-під сідниць з напором затиснутої пальцем в крані води вивергається коричнева жижа.

Ти обісрався. Хлопче, ти знову обісрався.

Вона кричить, обличчя в смердючому гівні перекошує від огиди.

– Вибач, – видихаєш.

Облажався по повній. Обісрав обличчя богині в людській подобі під час мінету.

Ти жадаєш померти просто зараз. Нехай станеться серцевий напад, інсульт, будь-що, тільки б здохнути раніше ніж вона скаже якісь слова. Поглядом чіпляєшся за прочинене вікно. До нього зо три метри, потім ще кілька секунд вільного падіння… тоді все це скінчиться. Але бачиш її обличчя, пасма волосся, які злиплися від гидотної юшки. Вона пирхає губами, відпльовуючи лайно мов коняка. Ти хапаєш її за волосся, волочиш, ковзаючи паркетом по гівну, підтягуєш діваху до вікна. Кімнату наповнюють запахи наче в сральнику на музфесті. Обмазана дриснею кольору кабачкової ікри, принижена вона волає, на неї гидко дивитися. Ти підхоплюєш дівчину за талію, перекидаєш через вікно. Вона верещить, впивається нігтями тобі в руки, шию, кілька нігтів обламуються, залишаючись у тебе під шкірою. Робиш те, що не зміг зробити тоді в школі, хоча мав – знищуєш свідка твого сорому.

Вона летить з двадцять четвертого поверху разом з усіма ними, тими хто називав тебе Підливою. Оглушливий репет поволі стихає. Поволі стихає свист у вухах, ти хапаєшся за віконну раму, але момент втрачений, заглушене почуття самозбереження кволо повертаються до тебе, воно вже не дає тобі вистрибнути слідом за нею. Лавиною накочується усвідомлення скоєного, ти все ще намагаєшся переконати себе стрибнути, проте тіло не піддається на провокації, ноги дерев’яніють, руки до болю стискають віконну раму. Ні, ти вже не зможеш. Не зможеш нічого змінити. Вона залишиться мертвою, а ти по вуха обісраний, але живий. Можеш тільки стояти в порожній смердючій кімнаті, тупитися на мене, на своє відбиття у дзеркалі, шукаючи співчуття, але ні, ти огидний навіть мені – самому собі. Самому собі найбільше, Підливо.