Праведні

— Я не зовсім зрозумів, — Президент потер лоб та очі, бо не спав вже другу добу.

— Пам’ятаєте, що в Біблії було сказано про праведних? Бог обіцяв Аврааму не знищувати місцевість¹, якщо в місті буде хоча б десять їх!

Президент втомлено подивився на прийдешнього, а потім на свою команду яка нагадувала швидше алкашів з сусіднього двора, голодних, немитих та смертельно втомлених чоловіків і жінок.

— Послухай його, — кивнув Президентові Чабан, — я сам спочатку не повірив. Потім дослухався. Шукав довго. Читав. Є сенс.

— Ви подивіться, як летять ракети! — пожвавішав відвідувач, — Гатять по дитячим майданчикам, лікарням та школам.

Президент кивнув, він давно перестав бачити логіку в тому, що ворог вперто нищив не військових на фронті, а цивільних у містах.

— Найчастіше праведні це саме цивільні. Вони опікуються хворими, нужденними, старими. Їх можна побачити серед лікарів, вихователів, священиків, музикантів…

— Музикантів?

— Так! Музика надихає людей, змушує відчувати, переживати, наближатись до Бога!

Президент згадав популярний трек відомого репера і скривився.

— Миколайович, — Чабан звернувся до Президента, — давай я швидше поясню. Якщо праведних в нашій країні раптово стане менше десяти, нас чекає ядерна війна, ядерна зима і знищення усієї нації. Маємо знайти і захистити тих, які залишились.

— Знайти?

— Так. Цей хлопець, Артем, знає, як це зробити.

— І як?

— По-перше, вони приємно пахнуть, — почав загинати пальці Артем, — свіжоспеченим хлібом, медом, трояндами. По-друге, поряд завжди є тяжкі нужденні. Це або старі люди, або лежачі, які потребують постійного нагляду, діти з інвалідністю, психічно хворі, чи навіть залежні — алкоголіки, наркомани.

— У нас усі жінки праведні, — зітхнула радниця Президента Валентина Іванівна, бо згадала свого тата після інсульту за яким вже півтора року доглядала її мама.

— А тепер згадайте скільки жінок із своїми дітьми та батьками покинули країну від початку повномасштабної війни, — підняв на неї очі Артем. — Але якщо забезпечити захист тим, ким вони опікуються, вони повернуться. Праведні не можуть довго далеко від дому. Хворітимуть.

— Передай Мельнику, — Президент звернувся до Чабана, — хай подвоїть кількість ПВО в листі закупівель. А ще проконтролюй як просувається будівництво містечок для біженців. А ви, Валентина Іванівна, підготуйте законопроект про збільшення соціальних виплат мало захищеним верствам населення.

— Я зробив що міг? — спитав Президент, — Є ще ідеї?

— Укласти б списки. Для охорони. І… — хлопець запнувся, — що б праведні не могли виїхати.

Президент уважно подивився на Артема. Той стояв навпроти, втупившись блакитними очима перед собою і чомусь усміхався.

— Заарештуйте його, — наказав Президент, киваючи на хлопця, — Викличте Скрипаля, нехай допросіть.

Артему тут же заломили руки та одягнули кайданки.

— Що мене видало? — він підняв брови, — Я грав бездоганно.

— Прищур у батька. — Президент встав з крісла, зробив кілька кроків по кабінету, — І те, що тобі були потрібні списки. Що б ви зробили з праведними в тих списках?

Артем мовчав.

— Вбили б? Чи вивезли б в свою країну? — Президент зітхнув. Думаєте за їх рахунок протриматись ще якийсь час? Ще не нажерлись крові?!

Запала тиша.

— Що на мене чекає? — згодом тихо спитав Артем, бо знав, що живим з цього приміщення вже не вийде.

— Я думаю, розп’яття, — Президент подивився на свої долоні. — Ти син диктатора країни, яка напала на нашу. Якщо страта пройде в прямому ефірі, це неабияк підніме моральний дух мого народу.

— М. Мотивація, — спробував пожартувати Артем.

— Пане Президенте! — встала зі свого місця Валентина Іванівна. — Дозвольте мені погадати на ньому. Я витягну тільки печінку, селезінку та дванадцятипалу кишку. Будемо знати де на фронті їх слабкі місця. Скеруємо туди зусилля, звільнимо нашу землю, цивільних. На тих територіях також є праведні. Мусимо боротися за них!

— Тоді краще вирвати хребет! — подав голос Чабан, — З нього вийдуть чудові руни. Кинемо та побачимо куди скерувати наші дрони-камікадзе. Вчора прибула нова партія. Можна на склади. Або на інфраструктуру.

— Ми не воюємо проти цивільних, — сказав Президент і підійшов до Артема впритул, — навіть такої ницої нації як його.

Президент взяв голову Артема в руки, притягнув до себе і, роздувши щоки, смачно, з хрустом, втягнув в рот спочатку одне око, потім інше. Розжував та ковтнув.

Артем волав від болю та катався по підлозі. Двері відчинилися і зайшов Скрипаль. Миттєво розібравшись в ситуації, узяв хлопця попід пахви та витягнув у коридор.

— Тепер я знаю де його батько, — витер рот Президент, — посилайте кажанів!

1 Буття, гл.18, 23-33