Пекло для кур'єра

-Пора!

Вони опинились у напівтемному ліфті. Шлунок Павла стиснувся від передчуття. Хлопцеві було не по собі від думки, що сьогодні він вже не повернеться додому, де на нього вже чекала тарілка супу із запашними булочками. Павло зітхнув. Рогатий почухав спину та здивовано повернувся до хлопця.

-Щось не так?

- Та…та ні.

Павло ніколи не заїкався. Дотепер. Під поглядом налитих кров’ю очей захотілось втиснутись у стіни ліфту. Він би так і зробив, якби не помітив, що вони всі у цівках свіжої крові. Вміст шлунку почав проситись назовні. Ліфт їхав надто повільно, здавалось, пройшла вічність. Та хлопець все не міг відвести очей від яскраво-червоних плям із шматками плоті. Рогатий помітив погляд та вишкірився.

— Не зважай. Тут один пручався, виходити не хотів. Буцімто, ще не все зробив на цьому світі…себто, на тому.

У Павла похололи долоні. Тож це правда. Він помер.

— Довелось трохи допомогти. Сподіваюсь, тобі допомога не знадобиться.

Рогатий пильно подивився на Павла. Здавалось, його очі перетворились на вуглини. У роті пересохло.

— Ні…

— От і чудово. Бо мені ще за одним сьогодні. – рогатий важко почухав потилицю. Лиш зараз хлопець помітив, що замість рук у нього гостре копито. – За ним багато хто з наших хотів, та лиш мені випала така честь.

Чорт широко посміхнувся, оголивши ікла, та потім посуворішав.

— Отож без вибриків.

Павло спромігся лиш кивнути. Ліфт продовжив рух. Підсвідомість казала, що вони вже давно не у під’їзді. І раптом його обпекла думка.

-— Стривайте!

Чорт похмуро поглянув на розчервоніле обличчя Павла.

— Я ж не здійснив свою доставку! Сет “Червоний дракон”!

На обличчі рогатого з’явилась зла посмішка.

— О, то ти кур’єр Глово? Тоді ясно, чому ти тут.

Чорт зміряв Павла недобрим поглядом.

— Не переживай. Тут тобі знайдеться компанія. А зараз помовчи.

Павло нервово сковтнув слину.

— Невже ж це гріх?

— Так. Набагато гірший, ніж підспівувати на концертах Поплавському. Для таких у нас окремий котел.

Павло похитав головою: мовчки, він боявся розлютити цього Мінотавра.

— Я, вибачаюсь, Ваша…нечестивосте?

Чот поблажливо кивнув.

— Та…Чи могли б Ви мені пояснити?

— Ти помер. Злочинець. Купа ножових,крові та кишок, бліде обличчя та жахливі крики дівчини, що тебе знайшла. Сет, мабуть, у твого вбивці. Та не сумуй. – чорт зареготав. – Якась парочка надто бурхливо з’ясовувала стосунки із стільцями, його сорочками, праскою бабусі. Скільки не кажу людям не ходити під вікнами — не слухають. Тож він скоро буде тут.

— Карма… - прошепотів Павло.

— Карма ще те стерво, вірно? Але стерво справедливе! – рогатий поплескав хлопця по плечу. – Ти мені подобаєшся, Петро.

— Я…я Павло.

Чорт звузив очі.

— Не біси мене.

— Ви…вибачте.

Ще деякий час вони їхали у цілковитому мовчанні. Несподівано повітря стало таким густим, що його можна було розрізати ножем. Павлові здалось, що простір наповнюється димом. Запахло горілою плоттю.

— Ми на місці.

Двері ліфту відчинились. Павлові перехопило подих. Дорога із розпеченого каміння, по сторонах до шкіри тягнулись язики полум’я, на палях було настромлено ще живих людей, що вимучено стогнали, повільно стікаючи кров’ю. Вона вела до масивних залізних дверей, біля яких височіла сила-силенна черепів, подекуди із шматками шкіри та м’яса.

Павло спробував зробити крок назад, та рогатий боляче штурхнув його у спину. Шкіра на п’ятах зашкварчала та вкрилась пухирями. Хлопець зойкнув та відстрибнув. Чорт знову штурхнув його. Павло продовжив шлях, відчуваючи неймовірний біль.

— Йди!

— Благаю, пане…

—  Знаєш, хлопче, тут і не такі мене вмовляли. Та як я сказав колись Нерону: Ану пішов!

Павло впав і почав повзти. Його одяг горів, горло здушило, сльози стікали по брудному обличчю, та він продовжив. Нарешті він дістався дверей та вимучено посміхнувся. Та раптом зрозумів, що знов стоїть на початку дороги. Він обернувся. Ліфт зник, рогатого ніде не було, та він чув його сміх. Павло, закусивши губу, знов розпочав йти. Та щоразу опинявся на самому початку і чув сміх чорта.

— Що це?! – нажахано закричав Павло. — Чому я не можу дійти? Ти обіцяв, що я не буду сам!

—  Це правда…— Павло почув гидкий сміх. —  Все буде!

І раптом стало темно. Павло відчув запах гнилої плоті і відчув кістляві руки на своєму тілі. Десятки холодних пальців роздирали його на шматки, а він волав у чорному безсиллі. А потім все повторювалось знову…