Мій рідний попіл

Здається, безмовний щоденник лишився чи не єдиним моїм покірним слухачем. Лише йому я можу довірити нещадний біль втрати, що так жорстоко крає спорожніле серце.

Я був проти того, щоб тіло матері спалювали. Та чого варте моє слово проти лицемірного рішення її батьків — нині вірних ідеї протестантам. Навіть на моїй пам’яті, вони щонеділі відвідували католицьку капличку та донедавна не допускали і думки про кремацію померлого. Тепер же наполягли на тому, щоб перетворити власну доньку на жменьку сірого попелу. І все для того, аби пізніше розвіяти його серед вапняків Зейтін-Кош. У місці, де земля обіймається з морем.

Вкотре перечитую написане. Дивно, наскільки кострубатим став мій почерк. Літери скачуть по окропленому кров’ю паперу та тремтять в унісон тремтінню скалічених рук. Я не знаю причину тремору — чи то від гнівного розпачу та неможливості щось змінити, чи то від ударів кулаками по плитах кам'яних надгробків сімейного склепу. Саме тут вона мала б спочивати після своєї смерті. Саме тут хотів би бути похований я. Саме тут виник намір змінити рішення тих людей, яких я раніше називав дідусем та бабусею.

Проникнути до кімнати з прахом було нескладно. Старі протестанські виродки рано лягали спати. Однак виконання такої простої маніпуляції, як заміна попелу, стало для мене справжньою каторгою. У пітьмі не було видно матері — лише шуршання золи по глиняному горлечку та стінках посудини, але навіть сама думка про те, до чого я торкаюсь, змушувала трястися, неначе в пропасниці. Серце невимовно калатало, а дихання спирало від страху бути спійманим на ганебній крадіжці останків. Позбавлений кисню мозок гальмував реакцію. Будь-який рух тремтячими руками давався з помітною затримкою.

Свідомість, схоже, теж підводила. Кілька разів я сторожко обертався — у вухах стояв звук, схожий на скрип підлоги. Галюцинуюча уява додавала йому подобу господарів будинку, що підступають ззаду скрадливим кроком.

Попри все — мені вдалося. У строкатій похоронній урні замість попелу, що донедавна звався матір’ю, тепер містилася зола зі спалених листів, зошитів та деякого непотребу з моєї кімнати. Справжній прах, спресований на дні чорного пакету, лежав у внутрішній кишені куртки, поруч з тріпотінням серця.

Я прихопив з собою лопату, але щойно переступив двері склепу, забув про все на світі. Впав на коліна та почав несамовито рити. Наче пес роздирав смердючу болотисту глину. Об дерен ламалися нігті. Пальці кровоточили, а кров змішувалась з драглистим багном.

Шалена думка блискавичним імпульсом майнула у голові, від чого я з незгодою захитав головою. Що я збирався зробити? Поховати у задушному цвілому смороді найдорогоцінніший смарагд мого життя — маму? Серед холодних, мертвих стін? Змішати з брудом її непорочний чистий образ? Я пригадав ласкаві руки, що ніжно гладили моє обличчя. Як розвивалось хвилями її руде волосся. Смішний кирпатий ніс та родимку на шиї зліва. Її стрункі ноги та пружні сідниці у короткій нічній сорочці. Повні груди, які помічав ненароком, коли вона перевдягалася після ванної. Я відчув запаморочливий аромат цієї жінки.

Від думок моє згорблене тіло раптом заклякло у незручній позі, схожій на ту, в якій застигли мовчазні гаргуйлі під покрівлею склепу. Я не міг поворухнутися, а мову відібрало. І лише прутень набух, наливаючись кров'ю та болем. Подумки я намагався придушити несвідомий порив, але пульсуючий орган, всупереч волі, продовжував підійматися дибки. У намаганні вирватися зі штанів, він задерся вгору, майже дістаючи до пупка. Я розумів, що чим сильніший чиню опір, тим більш неприборканими стають мої первісні бажання.

У певний момент прийшло усвідомлення власного програшу. Я зрозумів, що не годен більше опиратися. Внутрішня хтивість наче відчула це та послабила тиск на кінцівки. Я розстебнув ширінку незграбними, немов з холоду пальцями.

— Кохана — промовив ніжно та занурив руку у пакет. Зачерпнув жменьку попелу та помістив туди пеніс.

Кілька секунд активних рухів рукою, і з моєї горлянки вирвався приглушений стогін. Струмінь окропив могильну плиту, долівку та згорток із прахом. Я знесилено впав на підлогу, на повні груди вдихаючи розсипаний кам’яною поверхнею попіл із домішками сперми.

Коли я прийшов до тями та озирнувся, то волів лише одного — забути про вчинене. Залишити ненависне приміщення і зректися вмісту пакету. Я полохливо втік. Огидно, невдячно, підло!

Але зараз, коли я набрався сміливості знову писати, то розумію, що повинен повернутися до рідного попелу. І повертатимусь до нього ще не раз.