Я звуся Говардом Вілсоном

Я звуся Говардом Вілсоном. Я завжди гордо носив це ім’я, вважаючи, що воно — таке сильне, таке натхненне, — не дасть світові хоч якось мене образити.

Дідька лисого.

Щовечора, варто мені, нарешті, зачаїтися під ковдрою, вони починають розплющуватися — прямо в стіні, одне за одним, ліниво і спроквола — величезні й малі, примружені й розчахнуті, усі, як один, бентежні та потойбічні — очі.

Я лежу до них спиною й чую, як вони волого кліпають, як ворушаться під повіками з напнутих шпалер, і можу думати лише про одне: не можна дивитися на них, не можна рухатись, і не варто навіть дихати, бо інакше мене вмить знайдуть.

Раптом настає тиша. З ледь чутним вологим чавкотом повертається одне око. За ним друге, третє, четверте… Вони дивляться на мене, я знаю, я відчуваю це! Моє тіло нажахано сіпається, судомно втягуючи повітря, м’язи посмикуються в найдревнішому рефлексі: тікай, ТІКАЙ! Ривком повертаю голову й напружуюсь, аби скочити з ліжка й кинутися геть. Але завмираю, зачарований: чотири десятки різнорозмірних очей розсипані по стіні біля ліжка, мов гриби з перевернутого кошика, і всі — широко розплющені. Кожне заповнене суцільною темрявою, без натяку на білок. Кожне ледь помітно поблискує в місячному сяйві. Кожне витріщається на мене. Вони купчаться, линучи один до одного, наче бридотні соти якихось диявольських бджіл, ледь не наповзаючи одне на одне. І геть не кліпають. Мені нема, куди тікати. Вони мене знайшли. Вони побачили. Зненацька найбільше з них лускає, обляпавши мене густою чорною гидотою. Повітря наповнюється бридотним солодкавим запахом гною. За ним лускає друге, третє, усі наступні — коротким агоністичним хором. Кімнату наповнюють нудотні пахощі, і я вивертаю рештки вечері на підлогу, додаючи до цього букету аромат блювотиння. З дірок, де щойно були очі, витинаються тонкі чорні мацяльця. Одне впивається мені в стегно, вгризаючись дрібними зубками в шкіру, обпалюючи пекучим болем. Друге втинається в щоку, вмить прориває її й застрягає в горлі разом із моїм криком. Воно рве язик, і, захлинаючись кров’ю та блювотою, я вже не відчуваю, як решта диявольських ротів вщент розриває, роздирає, розгризає моє немічне тіло — останні залишки того, що колись гордо звалося Говардом Вілсоном — таким сильним, таким натхненним ім’ям, що точно не дасть світові хоч якось мене образити.