Темний погляд

Тіна крокує убік дому з потужною грою басів у навушниках. Сутінкові тіні ритуальними танками згущаються навколо горизонту. Ноги штурхають опале почервоніле листя, яке нагадує тельбухи. Тіна уявляє, як шматує сокирою свіжозарізану свиню й мало не блює. А що було б з нею, коли б гостре лезо розбило її череп? Коли б м’ясник занурив руки в гарячу юшку з її крові, витягнув кишки й розрізав тіло на шматки? Бррр. Від дивних айхмофобічних роздумів відриває катафалк, що виринає нізвідки й зупиняється через дорогу. Тіні вже доводилося бачити його на похоронах дядька. Але не зблизька. Під світлом ліхтарів вона дивиться на власний відбиток у склі. Підведені чорним очі й пухкі рожеві губи раптом перекошуються вліво, а довге каштанове волосся перетворюється в короткі пасма, що розгублено стирчать з різних боків напівлисої голови. Обличчя набуває обрисів химери зі збільшеними жовтими очима. Злими й проникливими, наче мишачі нори.

— Що це за хрінь така? — виривається.

Марево стоїть перед очима, поки Тіна біжить додому. Що не подивиться на скляну поверхню вікон чи машин — всюди вона виглядає висохлою, мов негодована звірюка, й постарілою на 20 років. Старість відлякує. Старість жахливіша за все. Вона викручує з картин навколишнього світу найвідразливіші кольори сміттєвого бруду й розливає їх ненаситною бруківкою думок.

Липкі холодні створіння хапають за литки, коли Тіна проминає лавки посірілого парку. Тіна падає й не відчуває ніг, але повзе далі. Здригається, як раніше від монстра в шафі, бо крізь тишу чує тихі кроки. Тіна зупиняє зболіле тіло й з вібраційним генератором під шкірою грудей обертається назад. Там уже чекають Вони.

Діти. Багато дітей, чиї темні погляди спрямовуються тільки на Тіну. Чорні постаті повільно крокують до неї. Тіна завмирає, коли роздивляється великі роги на їхніх потилицях, й не може змусити себе рухатися. У правій долоні Тіна намацує руків'я катани, знайомої з аніме. Ненавмисно замислюється, як відрубуватиме нею голови нападників — і тієї ж секунди обличчя невисокої чорнявої дівчинки вибухає й скочується асфальтом під її ноги. Вищий за неї хлопчик хапається за волосся, але не втримує голову від падіння. Кров прискає з його шиї й гарячим струменем заливає землю. Тіна навіть не кричить — вона верещить не своїм голосом у такт відривання десятки голів. Смертоносна катана вислизає з її долоні. Тіна закриває долонями очі.

— Я не могла їх убити! Ні, це не я…

Крізь раптову тишу навкруги пробивається стукіт каблуків. Туп! Туп! Звук характерно знайомий. Він дещо нагадує. Тіна інтуїтивно хапає себе за лікті й обмацує шкіру. Та, хто рухається до неї, залишає пекельні сліди…

— Тіно, прокидайся, до тебе відвідувачі, — у вухах віддалено чується серйозний жіночий голос.

— Тіно, привіт, ми прийшли привітати тебе з днем народження! — Тіна розплющує очі й бачить перед собою і дівчинку, що втратила обличчя, і хлопчика, що був убитий після неї. Вона не вірить, що вони живі, й відсахується. Фокусується на їхніх очах і помічає сльози. Живі сльози суму. За спинами гостей сховалися великий пухнастий ведмідь і ваза з трояндами.

— Один…два… Їх дві? Лише дві, як тоді, як…

Раптом Тіна роздивляється навколо і нарешті пригадує, що одного осіннього вечора в парку вона втратила свідомість, що в лікарні вона до останнього боролася з раковою пухлиною у своїй голові. А потім прийшло незрозуміле відчуття, яке втамувало нестерпний біль, що нагадував нескінченні порізи лезом… Вона не дозволяла собі його осягнути, тікала до фантазій про потойбічну силу…

Вона справді померла? Хіба можна змиритися з тим, що її друзі Маша і Єгор (імена нарешті виринули в пам'яті), які принесли в подарунок ведмедя, житимуть далі, отримають атестати, дипломи, закохаються й народять колись дітей?

Тіна з гіркотою в прозорому серці присіла біля пари квіток на землі й побачила жінку в чорному, яка спостерігала за нею навпроти могили. Ні, то була не її вбита горем мати. Ця чужа жінка викликала переляк й спокій водночас. Стара підняла темну вуаль й покрученим зморщеним пальцем грізно тикнула на хрест. Тіна усе зрозуміла й неохоче повернулася до гробу…

— З днем другого народження мене! З днем визволення… — тихо промовила Тіна й загасила свічку…