Безсмертник Ард

М’ятний дим на честь матінки Ярем палив щодня. Лагідна травниця любила навіть цей поганий світ і турбувалася про невільників, наглядати за якими наложницю володаря видворили за мури міста.

З курильниці, наче душа, підіймався тонкий білий туман. Ярем гидливо узяв з полиці відзнаку сумнівного статусу – шовкову стрічку з трьома срібняками. Третій син володаря від простолюдинки. Буває.

Вони усі тут невільники, усі запроторений за мур непотріб. Живий непотріб юрмиться у халупах, вдосвіта прямуючи до копалень, а мертвий лишається на долівках. Його слід щоранку визбирувати. До сьогодні мало б відійти дитя з дальнього бараку.

Сморід гнилої плоті зупинив Ярема на порозі. Трясця. Знову ці помираючі діти. Їхні трупи легше підіймати, але важче випроваджувати з думок.

- І ніжка не болітиме, і буде тепло-тепло, - наспівом говорив ровесник Ярема – світловолосий невільник, вбраний у добротне полотно. Цінного раба подарували спадкоємцю володаря посли, запевнивши, що то нащадок легендарного роду безсмертників. Брат роками і людською кров’ю не гребував, аби отримати силу. Вбивця.

- Ось чарівний коник, він буде вірним другом і віднесе тебе до доброго-предоброго світу…

- Арде, - стиха погукав Ярем хлопця, що вклав у слабку дитячу долоню коника з жолудя та чотирьох трісочок.

Безсмертник свого часу недовго тинявся без діла невільницьким табором, враз узявшись опікуватись слабкими та проводжати півмертвих. То ось звідки у покійників ці жолуді з ніжками…

Ард погладив дитя по голові і вийшов на свіже повітря, де на нього похмуро чекав третій син володаря. Наглядач рабів.

- Арде, якого біса? У неї згнила кістка з ноги стирчить. Чим вже допоможеш?

- Та хто б казав, – обурився невільник. – От хто цю дитину знеболюючим напував? Хто, Яреме? Я все бачив.

- А іграшки нащо їм усім класти? - змінив тему викритий син травниці.

- Коник - іграшка? Це ж тотем, який допоможе душі на шляху до світла. Бо якщо душа відходить у болю і смутку, то це направляє її до іншого світу, де знов панує біль і смуток. Нащо перероджуватися у ще одному страшному місці?

- Ого! То, може, й справді зробиш мого брата безсмертним?

- Ти дурний? «Трупняки» клепати – лише власну карму скалічити… Розвивати треба дух – очищати, прокачувати. Тіло – важлива штука, але тимчасова, - посміхаючись, переконував Ард. – А чого лише зараз цікавишся?

Ярем озирнувся на ненависні мури міста.

- До свята врожаю мені виповниться шістнадцять. Цього дня, як повелів володар, мене стратять. Відрубають голову. Спадкоємець подбав.

Ард миттю втратив посмішку та сяйво очей. Над юнаками, що зупинилися під прадавнім дубом, шелестіла спогадами крона. Раніше тут карали смертю іншодумців. Дерево не може втекти від жорстокості. Зовсім як люди.

- Як відрубають…

- Одним ударом, - просичав мстивий ворожий голос. – А потім жбурну у натовп і пообіцяю видати черні за очі, вуха та язика по срібній монеті… Брудні пальці видиратимуть ще зрячі очі, шкребтимуть горло, ковзатимуть зіницями! Труп порубаю й згодую облізлим псам!!

Високий спадкоємець володаря зирнув на кількох приятелів, що підтримали його схвальними насмішками. Нащадки знаті, вбрані у коштовні тканини, поглядами вішателів нишпорили по двох юнаках.

- Підійди, раб! – повелів спадкоємець. Ард знехотя ступив уперед. Спадкоємець ухопив його за волосся і поволік до дружків. – Тату клану бачите на шиї? Знак безсмертників. Справжній. Віддай мені безсмертя!

Ард видерся з чепких пазурів і сміливо підвів очі на старшого брата Ярема. Земні статуси – порожнеча.

– Ззовні його не отримати. Лише зсередини, зміцнюючи світлом душу. Ти ж ідеш шляхом пітьми. Перший крок – каяття.

– Та як ти насмілився, раб! – Оскаженілий від зневаги і втрачених сподівань спадкоємець вихопив меча й шалено кинувся на невільника, аби знести голову.

Ард ухилився, але майстерне лезо встигло глибоко увійти у його шию, розсікаючи клановий знак та сонну артерію. Бурхливий кривавий потік вихлюпнув з рани. Безсмертник впав на землю, підживлюючи дубове коріння липким червоним зрошенням. Обличчя помираючого зберегло спокій, а очі – сяйво. Дихання стихало у раптовій мовчанці.

Лише Ярем, не дивлячись на покидьків, сів поруч Арда, дістав з чохла мамин дівчачий кинджал та швидко виточив чотири трісочки. Піднявши жолудь, змайстрував коника і вклав у ослаблу руку товариша.

– Іди до світла. Там вже моя мама… Вона буде й тобі мамою, будемо справжніми братами… Я скоро прийду. Забираймося звідси, Арде.